Історії з життя
На пероні київського вокзалу панував звичний хаос: хтось поспішав на електричку, хтось тягнув величезні валізи, а повітря було просякнуте запахом паленої гуми, дешевої кави з автоматів та вологого
— На тридцять років дружби могла б і розщедритися! Ти ж чудово розумієш, це не просто чергова дата, це — рубіж, певна віха! — Жанна театрально закотила очі,
Моє дитинство пахло не ванільним печивом чи свіжоскошеною травою, а важким духом безнадії, який оселився в коридорах нашої старої квартири. Поки інші дівчатка гралися в ляльки, я вчилася
Усе почалося в той золотавий вересень, коли повітря в нашому містечку стає густим від аромату стиглих яблук і сухих трав. Я зустрів Олену на старій площі, де вона,
Це був незвичанйи день – повноліття моєї доньки. Я стояла над раковиною, зчищаючи шкірку з чергової бульби, і намагалася не думати про те, що мені вже тридцять шість.
У Степанівці зими завжди були якимись занадто довгими. Село не те щоб зовсім глухе — дорога асфальтована до самої сільради доходить, і автобус двічі на день заїжджає —
Того вечора Світлана якраз закінчила натирати підлогу в коридорі, коли в двері подзвонили. Це був не короткий знайомий дзвінок, до якого вони звикли. — Світлано, ну ти чого
Світлана стояла біля плити, намагаючись одночасно перевернути котлети й витерти калюжу соку, яку щойно розлив трирічний Денис. У квартирі панувала та особлива задуха, що буває в оселях, де
Ігор стояв перед дверима своєї квартири, притискаючи плечем важку валізу. Два місяці в Польщі, нескінченні переговори, польська мова, що вже дзвеніла у вухах, і постійне відчуття, що він
– Романе, ти сорочку свою бачив? Ну ту, світло-блакитну, що я вчора на прасувальну дошку поклала? – Ольга зазирнула до вітальні, тримаючи в руках кухонний рушник. – Глянь,