Жити б та жити, та сина ростити, попереду ще скільки років життя. А поряд чоловік коханий, – Тамара сама обрала, з усіх хлопців тільки Михайло й сподобався. І дочекалася, і вийшла заміж, і сина народила. Сергійко підріс, доньку хотіли, Тома все про дівчинку мріяла.
– От, Михайле, будинок добудуємо і про доньку подумаємо, буде в нас дім – повна чаша.
А Михайло киває у відповідь, білозуба усмішка з обличчя не сходить, він хоч зараз батьком вдруге готовий стати.
Сергійка посадить на плечі і йде по селі – задоволений, тільки й встигає вітатись з односельцями.
Засніжило, затанцювала зима, замела дороги. Тамара все у вікна заглядає, все у вікна, де ж чоловік, коли ж приїде. Чому ще не приїхав. На роботі випадок – немає вже Міші-електрика.
– Час допоможе, – казали їй, – не одна ти така, а минуть місяці, роки, може, й заміж вийдеш.
Тома мовчки слухала, і сльози поділися кудись, від того ще важче – так минув рік. Дев’яності скрутили в баранячий ріг навіть міцні сім’ї. Зарплати місяцями в селі не бачили, добре, хоч своє господарство, хто ще в силі, та хто не лінувався.
Тамара відразу відчула особливість нового часу. Син у школу ходить, росте швидко, одягнути, взути треба, прогодуватись треба, а значить, город засаджувати повністю. Восени буде з чим на ринок їздити.
Тамара працювала на городі допізна; руки загрубіли, губи частіше щільно стиснуті, усмішки давно немає і душа ніби зачерствіла. – Неси відро, – гукає вона Сергія, який мріяв побігти з двору до пацанів. – Я тебе втечу! Уроки зробив? – Сергій покірно підхоплює відро з картоплею, тільки й залишається згадувати, як вони добре з татком жили, яка весела і добра мама тоді була.
Тамара і сама потім ночами зітхає беззвучно, докоряє собі, що знову Сергійка зайвий раз не пошкодувала.. А вранці знову така ж похмура.
У суботу подружки прийшли – Леся та Люда. Раніше не було подруг. А навіщо вони тоді? Поруч Михайло був. Нині веселі панянки, ніби після чаювання, посміхаючись прийшли. Та який тут чай – від чаю так не повеселишся.
Вранці Тамара встає, до дзеркала не підходить, знає, що обличчя не втішить. Порося погодує, курам сипне, брудний посуд, що залишився з вечора, складе в тазик, Сергію накаже швидко вмиватися, поїсти, та в школу бігти. Ну, а сама на роботу.
На вечір подружок не кликала, бо обіцяв тут заїхати один. Тамара на ці обіцянки дивиться крізь пальці: приїхав – лишайся, не приїхав – іншого запрошення не буде. Погляд одразу прочитає. Подивиться на Сергійка, скажуть кілька слів, і носом крутять: жінка з доважком. Тома так двох випроводила. Один холостий, та вигоду все шукає, інший одружений – тимчасовий варіант приглядає.
– Гляди, Томо, ти так усіх кавалерів розженеш, – Леся із заздрістю дивиться на Тамару, – важко тобі догодити.- регоче.
– А якщо шкода, що вигнала, то собі візьми.
– Ой! Багата яка.. Годі, Томо, не сердься, краще став на стіл, гостю привітай.
Томі іноді й самій не хотілося спілкування з Лесею, але вона таки ставить на стіл солоні огірки. Погляне на сервант, де за склом фотокартка їхня весільна з Михайлом, зітхне тяжко: – Пробач, Михайле, тяжко без тебе. І нікого кращого за тебе немає.
– Та всі вони однакові, що казати, — Леся ніби думки Тамарині читає. – Давай, Томо, присідай, ми ж найкращі. – Леся затягує пісню, потім потребує музики.
– Обійдешся, Сергійкові спати треба.
Вранці Тома глянула на заставлений стіл, пішла вмиватися, залишивши посуд до вечора.
Увійшла Ніна Ігорівна – рідна тітка чоловіка Тамари. Господиня невдоволено глянула, подумалося: чого так рано.
– Пробач, Томо, що зранку заглянула, вдень ти на роботі, а ввечері — господарство… Та он застілля у тебе… Що ж ти, Томо, робиш? Впізнати тебе не можу, як Михайла не стало. І подружки ці тут, відволікають тебе …
– Ви що мораль прийшли мені читати? У мене дім, господарство як-не-як, син навчається, уроки перевіряю… — Вона осіклася, згадавши, що вже більше тижня не заглядає в синові зошити та щоденник. А днями класного керівника зустріла, то вона побалакати хотіла, до школи кличе.
Тома замовкла, почала складати посуд.
– Ти ж не така була, – продовжувала Ніна Ігорівна, – і гарна, і працьовита, і добра… Кинь ці гулянки.
– А я не гуляю, з друзями час проводжу, від такого життя відволікаюся. Можу я після роботи відпочити? Маю на це право?
– Маєш, звісно…
– Ну, то й нічого мені мораль читати. І, взагалі, не пхайте носа, дорога тітонько, не в свої справи. Двері відчинені, – Тамара вказала на двері і відвернулася. Ніна Ігорівна, зав’язавши хустку міцніше, вийшла з кімнати.
Тамара зморщилася — не в радість вся розмова, не по собі. Вискочила слідом, упіймала на ганку:
– Ніно Ігорівно, постривайте, я вам моркви дам, у мене нині багато.
Тітка відмовляється, махає рукою, спускається з ганку.
– Ну, постривайте, я ж від щирого серця пропоную. Ніні Ігорівні сьомий десяток, життя знає, відчуває, що на душі в людини. От і Томину пропозицію зрозуміла, як вибачення. Тома вголос не сказала, але так відчайдушно моркву пропонує, так дивися з тугою, що та зупинилася.
– От і мішечок якраз, – Тома щедро накладає. – Донесеш чи допомогти?
– Донесу, Томо, – вона йде, подякувавши, зітхаючи і щиро переживаючи за Тамару.
У п’ятницю ще з вечора приготувала цибулю із морквою на ринок везти. «Хоч якась копійка, бо грошей, як своїх вух, не бачимо».
– Куди ти зібралася з такими сумками? – Цікава сусідка Зоя намагається роздивитися, що у сумці.
– На базар, цибулю з морквою везу.
Тома насилу донесла сумки до зупинки. Дід Макар та бабуся Галина теж зібралися в місто, але як на зло, автобуса не було. – Що ж він, зламався ніяк? – Скаржилася бабуся. Нарешті літня пара втомилася чекати і попленталася додому.
Тома переступала з ноги на ногу, чекати було безглуздо: вже не приїде. Але й додому знову тягнути ці сумки – зовсім не хочеться. Вирішила почекати попутку: може хто підкине.
Деякі машини проїхали повз, — у машинах усі місця зайняті. Ще одна машина на горизонті, — Тома мруиться, придивляється, чиє хтось, окрім водія чи ні. Машина під’їжджає, не чекаючи, доки жінка почне пиняти.
Водій трохи старший за Тому, незнайомий їй. Відразу зрозуміла, що з райцентру їде, бо раніше не бачила його. Подивився на Тамару серйозно, на її сумки глянув.
– Не буде автобуса нині, зламався. До міста їду, можу підвезти.
– Ну, підвезіть, я згодна.
– Бач яка, згодна вона, – водій вийшов. Росту невисокого, на вигляд щуплий, а сумку підхопив, як пушинку, поставив вантаж у багажник.
– Може, до базару довезете?
– Може, й довезу.
– Я заплачу, – пообіцяла Тома. Дістала дзеркальце і підфарбувала і так яскраві губи. З заднього сидіння добре дивитись у дзеркало, спостерігати за водієм. Та й він, ні-ні, і гляне, зустрівшись поглядом із пасажиркою.
– Мене звати Тамара.
– А я Юрій Федорович.
– Занадто молодий для по-батькові. Начальник?
– Бригадир я у будівельно-монтажному.
У місті підвіз до самого ринку, сумки доніс, грошей за дорогу взяв лише половину. – Другу половину на зворотному шляху віддаси, ввечері тією ж дорогою їду, так що можу захопити по дорозі.
– Яка щедрість, оце так пощастило мені, – усміхнулася Тамара і подумала про зовсім інше..
Увечері підвіз до хати.
– Заходьте, хоч пригощу вас чимось, Юрію Федоровичу.
– Та вже без по батькові клич: Юрієм, мені й сорока немає.
Тома одразу давай на стіл накривати, поклала все, що знайшлося. На кухню заглянув Сергій. – Нема чого тобі тут крутитися, йди до себе. Уроки зробив?
– Ну, майже, – відповів білявий хлопчисько.
– От і сиди, роби.
Юрій Федорович, який сидів скромно на стільці поруч із грубкою, закинувши ногу на ногу, охоче заговорив з хлопчиком:
– Давай знайомитись, мене звати Юрій. А тебе як?
– Сєрий.
– Це Сергій?
– Ну, так.
– А що, Сергію, завдання важкі?
– Та з математики дещо не можу зрозуміти.
– Ану, дай гляну. – Сергій виніс зошит. – За пів години, хлопчисько, задоволений, що йому допомогли, пішов спати.
– Ти це прибери, – попросив гість, – я тільки чай.
– Ну, як за кермом, тоді чай.
– І не за кермом – також чай. А ще компот, кисіль, морс. І все.
Тома підозріло подивилася на гостя, мовчки, підсунула келих, налила окропу та заварки, підсунула тарілку з картоплею.
– Ну, час мені, – чоловік підвівся, на обличчі з’явилася тінь сором’язливості. – Сподобалася ти мені, Тамаро. Чи можна в п’ятницю заїхати?
Тома посміхнулася, такий поворот вона одразу передбачила. – Заїдь.
– Заїду. Я холостий, – навіщось сказав він, хоч Тамара й не питала.
“За тиждень забудеш”, – подумала Тамара, і зовсім не збиралася чекати. Після роботи прийшли Люда з Лесею, посиділи втрьох, Тома випроводила їх раніше, подумала: «А раптом і справді приїде?»
– Ні, Томо, ну так нечесно, давай хоч пройдемося ще.
– Ні, дівчата, ви йдете, мені тут треба ще прибрати.
Прибрати Тома не встигла, – приїхав Юрій. Тома зустріла за брамою, провела в дім. Гість побачив неприбраний стіл, але виду не подав.
– Зараз я, підігрію, бо капуста охолола.
Юрій поспілкувався із Сергієм, допоміг з математики, розповів, що означають кінські сили у його машині. Потім Сергій пішов спати. Тамара була в гуморі, і їй хотілося сміятися, розмовляти. Юрій підвівся, підійшов до неї, взяв за плечі і змусив підвестися. Стиснув міцно за талію, — зненацька охнула, дихати стало важко. — Я залишуся до ранку, — сказав він.
– А хто тебе жене? – Томка нарешті відсторонилася, зітхнула глибше. Відразу зрозуміла, що залишиться, міг би й не казати.
Вранці пішла смажити яєчню, гість, на диво, взяв відра і накачав води.
Після сніданку, допиваючи чай, тихо сказав: – От що, Тамаро, ти якщо хочеш зі мною бути, то ось цих посиденьок, як учора, щоб у твоїй хаті не було.
Тамара так і застигла з чайною ложкою в руці. – Ти що, умову мені ставиш? – Швидше з подивом, ніж із обуренням запитала вона.
– Ну, уважай, що ставлю. Не люблю цього. І не дивися так, я нормальний, та ти й сама вже зрозуміла. Ну, що приїжджати увечері?
Тамара хотіла обуритися, показати характер, вказати на двері, але раптом обм’якла, чомусь захотілося послухатися. – Приїдь.
Надвечір зазирнула Леся. – Все, Лесю, немає в мене нічого, вилила.
– Та ти що? Як?
– Та так. Іди, Лесю, не до тебе мені.
Тамара вимила підлогу, перестелила постіль, білизна пахла свіжістю, встигла випрати та висушити на вулиці. Зварений до обіду борщ стояв на плиті; захотілося чогось печеного, та пізно, з пирогами не встигне. Схопила миску, заколотила тісто на млинці, Сергійко тягав по одному, запиваючи морсом.
Вже все поробила й на вулиці темніє, а Юрія нема. – Обіцяного три роки чекають, – розчаровано сказала сама собі, – повірила, знаю ж, що всі однакові, крім мого Михайла. Може, даремно вилила? – Тамара посміхнулася. Вона оглянула посвіжілу кухню, в якій стояв аромат смачної їжі, було затишно, тепло, захотілося, щоб так і залишалося. – Ні, не дарма, – твердо сказала Тамара, – годі вже, – вона відчула, як утомилася від своїх переживань, від туги втомилася.
– Не чекай, Сергію, не приїде дядько Юра, давай краще зошити твої подивлюся, а то запустив, мабуть, навчання.
Звук двигуна почувся за вікном. Юрій увійшов із невеликою дорожньою сумкою, з якої дістав ковбасу, консерви, печиво, вершкове масло. – Це я на базі в друга взяв, іноді виручає, – це вам з Сергієм.
Тамара сиділа за столом, рукою підперши підборіддя. – Це дефіцит у наш час, до нас таке вже й не привозять.
– Знаю, от і бери.
Тамара раптом повсякденно, ніби чоловіка з роботи дочекалася, запитала: – Будеш вечеряти, чи спочатку помиєшся?
— Спершу помиюся.
За вікном уже було темно. Вона радісно накривала на стіл, відчуваючи, як повернулося те забуте почуття, коли жила з чоловіком. Щось схоже відчувала і зараз. Підігріваючи млинці, посміхалася.
«Якщо приїхав сьогодні, значить залишиться. Хочу, щоб лишився», – вирішила вона.
***
Осінній день був тихим, трохи похмурим, але безвітряним. Ніна Ігорівна сиділа біля воріт, поглядаючи, може ще хтось підійде, та й посидять разом. Посміхнулася, побачивши машину, яку помічала вже другий місяць біля Тамариних воріт. – Ну, от і добре, хай живуть. Молоді ще, може, дитинку народять. Тома тепер така, як раніше: усміхнена, добра, нехай радіє, життя-то воно все одно йде своєю чергою. Отож і треба жити!
