— Чекай, мамо. Чи не ти завжди кажеш, що зробиш усе заради нашої сім’ї? Заради мене – свого сина? Чому ж коли дійшло діло до обіцяної допомоги, коли ти маєш реальний шанс таки виручити нас, ти раптом каже своє категоричне “ні”. Я що, прошу знову, аби ти стала його дружиною? Чому батько одразу погодився, а от ти, людина від якої я чекав такого найменше – розсипала усі наші сподівання в порох своїми старими образами?
Я мовчки дивилася на нього, не знаючи, як пояснити те, що крутилося в голові. Мені здавалося, що син не розуміє. А може, й не хоче розуміти?
Його голос лунав твердо, майже ультимативно, але за ним ховалося щось інше — можливо, втома. Я зітхнула і спробувала стримано відповісти.
— Сашо, — нарешті озвалася я. — Як ти можеш мене просити про таке? Я ж твою сім’ю не чіпаю, не втручаюсь у ваші стосунки. Коли тобі у голову прийшло, що я дам згоду на те, аби твій татусик жив зі мною в одній квартирі?
— Господи, мамо! Не роби з мене казна кого. Тато змінився. ти це можеш зрозуміти. Тридцять років минуло від дня вашої розлуки. Та води втекло стільки, що й не згадати. Чому ти все ще носиш свої образи так затято? — гарячкує син. — Ти не розумієш, що у нас із Лєною складна ситуація? Троє дітей, нам житло потрібне. А тато? Він готовий допомагати. І він змінився, чесно!
— Ох, синку, змінився, кажеш? Чи ти забув ночі наші безсонні? Як приводив сюди друзів і подруг? Я з того часу спокійно жити не могла, все чекала, що знову щось трапиться. Як я можу навіть поруч із ним бути? Я ледь здихалась того чоловіка, а ти пропонуєш його повернути сюди, бо ж він погодився свою квартиру вам віддати? Серйозно?
Сашко зітхнув і похитав головою.
— Ну скільки можна тримати образи? Мама, це ж було так давно! Ти що, думаєш, люди не міняються?
Я глянула на нього і, не знала як реагувати. Можливо, він дійсно вірив, що це вихід і всім буде добре? А можливо він думає лиш про те, що одним махом вирішить своє житлове питання і до матері, до того як я маю жити з колишнім чоловіком, йому байдуже абсолютно?
— Добре, давай розберемося, — я сіла на диван і жестом запропонувала сину сісти поруч. — Ти кажеш, що він змінився. А як ти це зрозумів? Він тобі просто розповів, як став добрим?
— Він сам один, мамо, — відповів син, опускаючи очі. — Сидить у своїй квартирі, ні з ким не спілкується. А мені розповів, як жалкує за минулим. Каже, що зрозумів, як багато зробив не так. Я йому вірю.
Я розсміялася.
— Він тобі це сказав, так? Сашко, люди не змінюються настільки. Він і раніше гарно говорив. А як діяв? Я жила з ним, я все бачила, та й ти пам’ятаєш. І тепер ти хочеш, щоб я його знову прийняла? Щоб у моєму домі, у моєму житті він знову почав влаштовувати концерти? Не подумав чого того він на старості років один? Ні, синку, не буде цього.
— Але, мамо, — почав було він, але я підняла руку, щоб його зупинити.
— Ти думаєш, я не хочу, щоб у тебе було власне житло? Щоб тобі було легше? Думаєш, я не бачу, як вам із Лєною важко? Але це не вирішиться тим, що я покличу до себе людину, яку терпіти не можу.
Сашко відвернувся і замовк. Було видно, що він намагається знайти потрібні слова.
— А якщо не для себе, то хоча б для мене, мамо? — тихо мовив він.
— Ти серйозно зараз це говориш. синку? У тобі не лишилось жалю до матері рідної?
— Ну гаразд! Якщо не хочеш, не треба! Тільки тоді не дивуй. чого ми не відповідаємо на твої дзвінки і ти не бачиш онуків. У тебе є варіант, а ти його не приймаєш.
— Це не варіант, Сашо. , — відповіла я спокійно, але твердо.
Він зупинився і поглянув на мене, як на чужу. Потім знизав плечима і взявся за куртку.
— Добре. Живи, як хочеш. Але ми з Лєною вже не знаємо, що робити. Якби ти погодилася, все було б простіше.
Я не відповіла. Двері за ним зачинилися, і я залишилася сама. Сльози рікою, бо ж прийшло розуміння того, що ж то щойно було насправді. Чи чекала я такого від власної дитини?
Сидячи на дивані, я гортала старі фотоальбоми. Ось маленький Сашко на руках у свого батька. На вигляд — ідеальна сім’я. Але я пам’ятаю, як після цього фото він прийшов додому ледь на ногах тримаючись і ми з Сашком провели ніч на сходовому майданчику.
Як наступного дня я нишком заскочила у квартиру за речами, бо ж до чоловіка почали збиратись гості і я з дитиною мусила тиждень, поки він не прийде до тями ночувати у подруг і сусідів.
Як у вікно летіли каструлі з борщами і їжею, бо ж чоловіку було не солено, чи не перчено. Бо я ложку забула подати,чи хліб був надто тонко нарізано.
Коли нарешті змогла піти від нього, ще три роки не могла спати спокійно. Та й сам Сашко довго не міг заспокоїтись. Як пощастило нам, що одного разу гуртожиток у якому ми жили – викупили і нам дали ось цю квартирку.
Зараз я повинна була знову прийняти свого чоловіка, тільки тому, що він пообіцяв сину віддати свою квартиру його сім’ї? Невже вони обоє вірили у те, що я на таке піду?
Десь через кілька днів я отримала повідомлення від колишнього чоловіка. Його слова були настільки ж солодкими, як і раніше:
— Люба, я знаю, що помилявся. Ти для мене найцінніше, що було в житті. Давай почнемо з чистого аркуша. Ти ж знаєш, що я можу допомогти нашому сину. скільки житиму, стільки й шкодуватиму про те, як ми тоді жили. Дай шанс замолити гріхи..
Я видалила повідомлення і заблокувала його номер. Син за останній місяць так і не зателефонував. зі святом мене не привітав. як і невістка.
Як думаєте, мій син зрозуміє мене? Наші стосунки, хоч коли стануть колишніми?
Головна картинка ілюстративна.
