Віктор Михайлович стояв біля плити, намагаючись впоратися із брудним чайником та чашкою. Руки зрадницьки тремтіли. Але йому все ж таки вдалося налити води, не розплескавши її на підлогу.
Сьогодні він не стільки питиме. Точно не буде.
– Третій тиждень, дядьку Вітю. Пора б зупинитися. – докірливо подивилася продавчиня невеликої крамнички, куди Віктор Михайлович заходив зазвичай за продуктами. Але вже, справді, третій тиждень купував не їжу.
– Маленьку сьогодні візьму. Тяжко. – виправдовувався Віктор Михайлович, тримаючись за бік.
Продавчиня похитала головою, але продала.
Віктору Михайловичу здалося, що в голові перестало шуміти, а руки стали слухнянішими. Але кішки, що шкрябали на душі, нікуди не зникли. Йому було трохи за сімдесят. Останні кілька років він жив замкнуто та самотньо.
Колись у молодості Віктор Михайлович був веселим і балакучим. З роботою йому пощастило, гроші були навіть у часи загальної нестабільності. Тому він гуляв і як йому здавалося жив на повну котушку.
Одружуватися не поспішав, заводячи нескінченну кількість малозначущих стосунків. Все думав, що встигне потім. Зараз Віктор Михайлович озирався на прожиті роки і, здавалося, що життя пройшло даремно.
Сім’ю так і не створив, справжніми друзями не може похвалитися, здоров’я підкосилося, на роботі після виходу на пенсію, його бажання залишитися не підтримали. От і сидів Віктор Михайлович у своїй незатишній і навіть занедбаній квартирі, згадуючи та шкодуючи.
А періодами намагався заглушити свою тугу. Коли ж зупинявся, то ходив у парк. Сидів на лавці, спостерігав за матусями з дітьми, закоханими парочками, та й просто перехожими, що поспішають у своїх справах. Усюди вирувало життя. Життя самого Віктора Михайловича складалося з низки повільних, сірих і однакових днів.
Почав накрапати дощик. Віктор Михайлович підвівся зі своєї лавки і побрів у бік дому. Поки дістався, дощ розійшовся з неабиякою силою, і Віктор Михайлович неабияк промок. Невдоволено бурчачи і лаючи себе за те, що не здогадався взяти парасольку, він піднімався під’їздом.
– Здрастуйте. – почув він боязкий дівочий голос. Віктор Михайлович, занурений у своє невдоволення, не помітив, що на сходах трохи вище за двері його квартири сиділа дівчина. З його наближенням дівчина нервово схопилася і, перебираючи пальцями на руках, привіталася. Поруч стояла невелика валіза.
– Здрастуйте. – відповів здивовано Віктор Михайлович.
– Ви Краснюк Віктор Михайлович? – Запитала дівчина.
– Так, це я. А хто ви?
– А я Оля, ваша онучка. – Дівчина невпевнено посміхнулася.
Через годину, з заплутаної розповіді Олі, Віктор Михайлович зрозумів, що до чого. Він згадав Олину бабусю, Тетяну. Красива була дівчина. Боязка, чиста, наївна. Молодша за нього самого років на десять. Такому досвідченому залицяльнику, не склало труднощів обкрутити закохану дівчину. Але, отримавши своє, Віктор Михайлович покинув її. Нічого не сказавши, просто поїхав у відпустку на місяць. А повернувшись, навіть не згадав.
Як виявилось, Тетяна народила дівчинку. Дівчинка виросла, вийшла заміж, народила доньку. Коли Олі було вісім, батьків раптово не стало. Оля залишилася з бабусею. Місяць тому не стало й бабусі.
Мабуть передчуваючи, бабуся розповіла Ользі правду про Віктора Михайловича. Що він живий і здоровий, а не, що не стало його молодим і він навіть не побачив появу доньки.
Саме таку історію бабуся до цього розповідала. Кинута Віктором Тетяна, свого часу переїхала до сусіднього міста. Де її ніхто не знав і така історія цілком сходила за правду. Принаймні на неї не показували пальцем і не засуджували, що стала матірʼю без чоловіка.
Було важко одній, але Тетяна з усім упоралася. Тільки Віктора забути не змогла. Особисте життя не влаштувала.
– Бабуся не знала, чи живете ви ще у цій квартирі. Я навмання приїхала. – Закінчила розповідь Оля, оглядаючись на безлад та занедбаність. – Вам би тут прибрати. Ой! – Оля злякалася, що сказала це вголос. І зніяковіло подивилася на Віктора Михайловича.
– Так, так. – розсіяно відповів Віктор Михайлович. Все, що він тільки-но дізнався, не вкладалося в голові. Запросивши додому Ольгу, він так розгубився, що навіть не запропонував їй чаю. І сам сидів у мокрому одязі, не знаючи, що казати. – Як же ти сама?
– З прощанням сусіди допомогли. У нас були заощадження. Мені вісімнадцять три місяці тому виповнилося. Хочу до педагогічного тепер вступати. Тут у вас. Там квартиру здаватиму, тут, у гуртожитку влаштуюся. Поки викручусь, а потім працювати почну.
Віктора Михайловича здивувала така розважливість. І він знову згадав Тетяну. Так, так. Ольга була дуже схожа на бабусю і зовні, і характером.
– Я злилася спочатку на вас, а потім подумала … – Оля не договорила. – Чи є у вас родина?
– Немає родини. Не було. А тепер начебто є. – задумливо відповів Віктор Михайлович. – Ти, Олечко, з дороги відпочинь. – Віктор Михайловичу раптом заметушився. Я тобі зараз у спальні розстелю чисте. А я поки що до магазину збігаю. Навіть пригостити тебе нема чим.
– Дякую. – Оля знову ніяково посміхнулася.
Віктор Михайлович, помішував суп. Взагалі він був не майстром готувати, але цього разу дуже старався.
– Ось, бутерброди. Суп. – Сказав він Олі, яка саме увійшла на кухню. – Відпочила?
– Так, все гаразд. Дякую, ще раз. – обізвалась Оля. – Я довго вас не турбуватиму, не хвилюйтеся.
– Що ти, що ти? – захвилювався Віктор Михайлович. – Куди ж ти підеш?
– Зніму поки що-небудь. А там іспити скоро, якщо зарахують, то до гуртожитку переберуся.
– Ні, навіщо це. Залишишся в мене. Квартира велика. – розвів руками Віктор Михайлович.
– Давайте тільки спочатку приберемося. – розсміялася Оля.
– Дідусю, сесію здала на відмінно! – вигукнула Ольга, забігши до квартири.
– А я не сумнівався. Тортик купив. – Віктор Михайлович вийшов із кухні. За останні пів року, які Оля жила в нього, він змінився і навіть помолодшав.
Оля виявилася справжньою веселункою. При цьому залишаючись цілеспрямованою та зібраною. Вони швидко потоваришували. Вечорами грали у лото чи шахи. А у вихідні Оля витягувала діда на прогулянки лісом. Віктор Михайлович був щасливим. Вранці, заварюючи свіжий чай, поки Оля ще спала, він і сам не вірив, що таке щастя випало на його долю. Але потім лунав сигнал Олиного будильника. І Віктор Михайлович переконувався, що це не сон.
– Бутерброди із сиром чи ковбасою? – Запитував він голосно, щоб Оля почула його.
– Ще п’ять хвилин. – чув він постійну сонну відповідь.
– Значить і з тим, і з іншим. – говорив він уже сам собі та накривав стіл до сніданку.
