Прохолодний вечір туманом сідав на асфальт. Оксані здавалося, що ноги в легких черевиках повністю промокли, хоча дощу не було — просто сирість пробирала до кісток. У руках вона стискала важку сумку, де під кількома ковдрами тихо кректала тримісячна Марійка.
Ззаду залишилися зачинені двері батьківської хати. Останні розмови вже не виривалися з голови окремими словами, лише залишалися важким гулом. Батько просто вказував рукою на хвіртку, а мати мовчки стояла біля вікна й дивилася вбік, ніби все це відбувалося не з її дочкою. Сусіди, які випадково проходили повз, підглядали через паркан. Мати тоді лише пробурмотіла, що на село сорому не обберешся, адже дівчина повернулася з міста не сама, а з дитиною, про батька якої ніхто нічого так і не почув.
У місті було шумно, люди поспішали до своїх квартир, не звертаючи уваги на дівчину, яка просто зупинилася посеред тротуару. Оксана знала лише одну адресу — гуртожитку старого швейного цеху, де колись працювала її знайома. Вона попрямувала туди, сподіваючись бодай перечекати ніч у коридорі чи підсобці.
Коли вона проштовхнула важкі металеві двері, у коридорі пахло вологою крейдою та свіжою фарбою. З глибини приміщення чувся ритмічний стукіт швабри об відро.
З-за повороту вийшла жінка років п’ятдесяти в синьому робочому халаті. Вона тримала в руках ганчірку та дерев’яну швабру. Жінка зупинилася, оглянула Оксану з голови до ніг, а потім її погляд зупинився на згортку в руках дівчини.
— Ти до кого дівко?
— Я… мені немає куди йти, — голос Оксани перервався, і вона міцніше притиснула до себе дитину. — Батьки вигнали. Можна я просто у кутку до ранку посиджу?
Жінка зітхнула, поставила швабру до стіни й підійшла ближче.
— Моє ім’я Тамара, — мовила вона спокійно. — А це що за пасажирка?
— Марійка, — тихо відповіла Оксана.
— Ходімо до підсобки, там чайник тільки-но закипів.
У невеличкій кімнаті для вахтерів було тепло. Стояв старий диван, накритий пледом, невеликий стіл із клейонкою та електричний чайник.
— Пий чай, — сказала Тамара, сідаючи навпроти. — Що ж це за батьки такі, що серед ночі з дитиною на вулицю виставили?
— Батько сказав, що я їм не дочка більше, — Оксана взяла гарячу кружку, намагаючись зігріти пальці. — Вони хотіли, щоб я дитину в пологовому залишила. Вважали, що без чоловіка це ганьба. А я не змогла. Не мала права її залишити.
— Вони завжди думають про те, що люди скажуть, а не про те, як жити далі. Мого чоловіка теж колись хата не втримала, пішов і не згадав. А я сама виростила дочку. Вона зараз далеко, у столиці живе, рідко й дзвонить.
— А мені й подзвонити нікому, — зізналася Оксана. — Сестра Надя вдома залишилася, вона молодша. Напевно, теж тепер дивиться на мене як на чужу.
— Нічого, — твердо мовила Тамара. — Руки є, ноги є. Завтра поговоримо з директором, у нас тут на складі шукали людину на коробки. А поки лягай на диван, відпочинь.
З того вечора минуло кілька років. Тамара допомогла Оксані зняти невеличку кімнату в старому будинку неподалік від цеху. Вони ділили побут навпіл: поки Оксана працювала у змінах на сортуванні, Тамара гляділа Марійку.
Дівчинка росла швидкою та допитливою. Вона рано навчилася говорити й завжди з нетерпінням чекала, коли Тамара повернеться з роботи.
Одного сонячного суботнього дня вони сиділи на кухні. Оксана ліпила вареники з картоплею, а Марійка качала залишки тіста по дерев’яній дошці, роблячи з нього кумедні фігурки.
— Мамо, а у всіх діточок є дідусі й бабусі? — раптом запитала дівчинка, підвівши свої великі блакитні очі.
Оксана застигла з вареником у руках. Вона подивилася на Тамару, яка якраз нарізала цибулю біля вікна.
— Чому ти про це запитуєш, Марійко? — спокійно перепитала Оксана.
— У дитячому садку за Олею приходила бабуся. Вона принесла їй яблуко і називала внучкою. А у мене є бабуся?
Тамара присіла на стільчик поруч із дівчинкою й посміхнулася.
— Як це немає? — мовила Тамара, гладячи дівчинку по світлому волоссю. — А я хто тобі? У тебе є бабуся Тамара.
— Справжня? — перепитала Марійка, зупинивши качалку.
— Найсправжнісінька. Тільки бабусі бувають різні. Бувають такі, що в одному будинку живуть, а бувають такі, що завжди поруч, коли треба казку почитати чи носик витерти.
— А дідусь? — наполягала дитина.
Оксана швидко втрутилася, не даючи розмові піти глибше:
— Марійко, дивись, яке у тебе гарне тісто вийшло. Давай зробимо з нього великого колобка і покладемо в каструлю.
Коли дівчинка захопилася грою з тістом, Оксана вийшла на балкон. Тамара вийшла за нею через хвилину, несучи два горнятка з чаєм.
— Ти все ще згадуєш своїх? — тихо запитала Тамара.
— Іноді, — чесно відповіла Оксана, дивившись на сірі дахи сусідніх будинків. — Не можу зрозуміти, як можна було так просто викреслити нас із життя. Мовби й не було мене ніколи в їхній хаті. Вони ж навіть не цікавилися, як ми.
— Люди часто роблять речі з гордощів, а потім самі не знають, як усе повернути, — мовила Тамара. — Але ти не мусиш про це думати щодня. Дитина росте, ти маєш роботу. Це головне.
— Я просто боюся, що коли вона виросте, починатиме ставити більше запитань. А що я їй скажу? Що її рідні дід і баба відвернулися від неї ще до того, як вона навчилася ходити?
— Скажеш правду, коли прийде час. А поки що у неї є ми. І цього достатньо.
Плинув час. Марійка пішла до першого класу. Вона була спокійною дівчинкою, дуже схожою на матір — такі ж м’які риси обличчя та тихий голос.
Одного дня Оксана поверталася з роботи раніше, ніж звичайно. Біля під’їзду вона побачила незнайому жінку у дорогому пальті, яка нервово перебирала ремінець сумки. Коли жінка розвернулася, Оксана зупинилася як укопана. Це була її молодша сестра Надя.
Надя змінилася. Вона мала доглянутий вигляд, красиву зачіску, але в очах читалася втома.
— Надя? Ти як тут опинилася? Хто тобі дав адресу?
— Я довго шукала, — Надя підійшла ближче, її голос тремтів. — Через знайомих у райцентрі дізналася, де ти працюєш. Можна з тобою поговорити?
Вони піднялися на поверх і зайшли до квартири. У кімнаті було тихо — Марійка була на гуртку малювання разом із Тамарою.
— Сідай, — мовила Оксана. — Кажи, з чим прийшла.
Надя сіла.
— Батьки питають про тебе, — почала Надя. — Батько вже не такий твердий, як раніше. Хворіє часом, мовчить більше.
— Тепер питають? — Оксана гірко посміхнулася, сідаючи навпроти. — За стільки років ні листа, ні дзвінка не було. Вони ж самі казали, що у них більше немає старшої дочки.
— Вони шкодують, Оксано. Просто сказати цього не можуть. Батько ж тоді через сільські плітки завівся. Ти ж знаєш, який він. Для нього думка сусідів завжди була важливішою за все.
— А мати? Вона ж бачила, що я йду в ніч із дитиною на руках.
— Мати плакала потім, — Надя опустила очі. — Вона й зараз часто згадує. Особливо тепер.
— А що змінилося тепер? — запитала Оксана, уважно дивлячись на сестру.
Надя зітхнула, дістала з кишені хустинку й покрутила її в руках.
— Я заміж вийшла три роки тому, — тихо сказала Надя. — Чоловік у мене добрий, усе є. А от дітей немає. Ходили по різних спеціалістах, усе марно. Сказали, що, мабуть, не буде у нас поповнення в сім’ї.
Оксана мовчки слухала, не перебиваючи.
— І батьки тепер зовсім по-іншому на все дивляться, — продовжувала Надя. — Кажуть, що єдина онука у них — це твоя Марійка. Батько навіть запитував, яка вона, на кого схожа. Хотіли б побачити її, щоб ти приїхала на свята.
Оксана встала зі столу, підійшла до вікна й подивилася на подвір’я. Там якраз з’явилися дві фігури — Тамара тримала за руку Марійку, а дівчинка щось жваво розказувала, розмахуючи паперовим альбомом.
— Вони згадали про онуку тільки тоді, коли зрозуміли, що інших дітей у родині не буде? — запитала Оксана, не повертаючись.
— Оксано, вони ж люди похилого віку, — спробувала виправдатися Надя. — Вони хочуть все виправити, поки не пізно.
— А де вони були, коли їй треба було купувати першу суміш? Коли у мене не було грошей на черевички? Коли Тамара залишалася з нею ночами, щоб я могла вийти на другу зміну?
— Вони помилилися, — тихіше мовила Надя. — Але це ж рідні люди. Ти ж не будеш все життя тримати образу?
У цей момент у коридорі клацнув замок. Двері відчинилися, і до хати забігла Марійка.
— Мамо! Дивись, що ми з бабусею Тамарою намалювали! — вигукнула дівчинка, розгортаючи малюнок.
Вона зупинилася, побачивши незнайому жінку на кухні.
— Добрий день, — мовила Тамара, оглядаючи Надю.
— Добрий день, — відповіла Надя, пильно розглядаючи дівчинку. — Це Марійка?
— Так, це моя дочка, — Оксана підійшла до дівчинки й обійняла її за плечі. — Марійко, це твоя тітка Надя.
Дівчинка подивилася на жінку з цікавістю, але міцніше притислася до матері.
— Вона дуже схожа на тебе в дитинстві, — мовила Надя, і в її голові з’явилися сльози. — Така ж білява.
Надя пробула у них ще пів години. Вони пили чай, але розмова не клеїлася. Надя кілька разів намагалася заговорити про поїздку в село, про те, що батьки чекають, але Оксана кожен раз переводила тему на навчання Марійки чи роботу.
Коли Надя вже стояла біля дверей, вона знову повернулася до Оксани:
— Ти подумай над моїми словами. Батьки не вічні. Вони справді хочуть побачити Марійку. Вона ж їхня єдина онука.
— Вони самі від неї відцуралися, Надю, — спокійно відповіла Оксана. — Вони вирішили, що її немає в їхньому житті, коли вона була зовсім крихітною.
— Але ж це правильно — пробачити.
— Пробачити можна, — мовила Оксана. — Але повернути час назад і зробити вигляд, що нічого не було, не вдасться. У Марійки є сім’я. У неї є я, і у неї є бабуся Тамара, яка була поруч з першого дня. Інших рідних вона не знає.
Надя зітхнула, попрощалася й повільно пішла сходами донизу.
Оксана зачинила двері й притулилася до них спиною. У неї є своя родина і більше їй нікого не треба.
