Бабуся була щирим адептом цього армійського девізу.
Якби не моя легковажна мама, я, напевно, всі десять років залишалася б відмінницею. А так мені це вдалося лише в п’ятому класі, в 1951 році, коли мама, вийшовши заміж, виїхала на рік до вітчима, залишивши мене на піклування бабусі.
Ось коли бабуся нарешті взялася за мене. Ось коли вона змогла без перешкод перевірити свою методу в дії.
Декілька разів на тиждень вона піднімала мене о шостій ранку і змушувала повторювати усні уроки. Їй вдалося добитися неможливого – того, що я, вічно плаваюча в географії і біології, могла безпомилково назвати і показати на мапі всі корисні копалини, металургійні центри, будь-яку рівнину і височину, розповісти, що чим омивається і як в природі відбувається запилення.
Бабуся привчила мене слухати класичну музику, складати портфель з вечора, гуляти тільки тоді, коли зроблені уроки.
“Закінчив діло – гуляй сміло, – повторювала вона. – Ділу потрібен час, потісі година”.
І ніякої біганини з мамою по театрах і кінофільмах, ніяких пізніх гостей та іншої шкідливої для дитини нісенітниці.
Життя втратило колишні фарби, але отримало нові.
У мене з’явився азарт. Я раптом зрозуміла, що можу бути не гірша за інших.
І навіть краща. З сумовитих трієчниць я вибилася в середнячок, а потім – о диво! – у відмінниці.
Як описати, що я відчувала, коли всю дорогу зі школи додому несла на витягнутих руках першу і останню в своєму житті похвальну грамоту!
“Не знаю, як вирішувати. Не розумію”, – говорила я, нудячись над черговою задачкою.
“Бути того не може!” – вигукувала бабуся і, сівши поруч зі мною, приймалася дзвінким голосом читати умову задачі. Це була найдраматичніша частина мого тодішнього життя, тому що, володіючи кипучою енергією, бабуся не мала і малої часткою терпіння.
Коли моє “нерозуміння” досягало апогею, а бабусин голос – найвищих нот, добрий мій дід з вигуками: “збожеволіти” вибігав з кімнати.
Я тихо плакала, з безвихіддю дивлячись у підручник, і в сльозах лягала спати. А на ранок… Ні. Про це треба з нового рядка.
На ранок я знаходила на столі біля дивана, на якому спала, розкритий на першій сторінці чистий зошит з докладним розв’язанням задачі, в яку мені зі страху не вдавалося вникнути напередодні. Спочатку йшла умова, красивим і чітким почерком переписана бабусею з підручника, а потім поетапно три різні варіанти вирішення.
Бабусі вже не було вдома. А поруч з зошитом стояла закутана в хустку каша. Все це нагадувало казку не то про Царівну-жабу, яка за ніч встигала наткати килимів, не те про якихось добрих гномів, потайки. що допомагали шевцю шити чоботи.
Цей аж ніяк не педагогічний бабусин вчинок, полягав у тому, що вона вирішувала за мене завдання, яке мені залишалося лише переписати у свій зошит, був найвищим досягненням педагогіки.
Розв’язана задача була чудовим знаком, доказом того, що в житті немає безвихідних ситуацій і все вирішується, як в казці: лягай, мовляв, спати. Ранок вечора мудріший.
“Ранок вечора мудріший, – говорила бабуся, коли втомлена поверталася з роботи. – а приляжу я на годинку”. Іноді вона так і спала до ранку, не роздягаючись, а коли я відкривала очі, її вже не було.
Зате на спинці стільця висів мій відпрасований білий фартух і до форми був пришитий чистий мереживний комірець. Значить, бабуся пам’ятала про мій шкільний збір і все встигла приготувати.
Ні, це не породило в мені ніяких, як тоді казали, утриманських настроїв. Зате оселило віру в те, що все в кінцевому підсумку все буде добре. І скільки б життя не старалася це спростувати, дитяча віра виявлялася сильнішою.
Хоч і давно це було, я досі чую енергійне бабусине: “Бути того не може!” І коли говорю собі: “Все. Втомилася. Не можу більше”, – у відповідь чую те, що відлунало десятки років назад: “А ти через не можу”.
Якщо мені коли-небудь і приходить в голову світла думка, то трапляється це в найранніший час ранку, на кордоні між сном і неспанням. Тому що ранок – це чистий зошит з вирішеною задачкою, над якою я напередодні лила гіркі сльози.
Автор: ЛАРИСА МІЛЛЕР.
Фото ілюстративне.
