Настя чекала зимову казку як ніколи. Чомусь була переконана, що взимку доля приготує їй якесь різдвяне чудо. Вона цілий рік посміювалася над нею, тому на Різдво все компенсує з відсотками. Чому посміювалася? Тому, що цілий рік був суцільною каруселлю дім-тролейбус-робота і Настю вже від цього всього сильно штормило. Найнеприємніша частина – тролейбус. Саме там вона рвала колготи об чиїсь сумки, губила парасолі, забувала документи з роботи, а найгірше – запахи, особливо, влітку. Тому доля має таки виправитися і послати їй щастя.
І вона для щастя була готова. Давно. Їй трохи за тридцять, вона соромиться сказати скільки саме, каже, що двадцять дев’ять. Своїх колишніх вона завжди укутувала увагою і турботою, як вчила мама. Вона смачно готувала, тримала порядок в домі, не теревенила безустанну. Чому ж від неї всі втікали до набагато гірших варіантів – не розуміла. І, найгірше, що ті хлопаки одразу одружувалися! Вона була собі такою мольфаркою: позустрічався – одружився з іншою. Подруги вже крутилися навколо неї, як тільки довідувалися, що вона має хлопця:
– Кого ти нам на цей раз припасла?
– Дівки, майте совість! Дайте самій вийти заміж.
– Настусю, з таким даром? Ти будеш канонізованою святою.
Її це мало тішило. Але цього року все має бути так, як захоче вона – давай, Різдво, працюй нарешті. Вона вже все зробила, що від неї залежить – макіяж, шугаринг, пілінг, манікюр, зачіска і плаття. На неї поглядає охоронець з роботи. То вона вже згодна виконувати будь-які витребеньки, лиш би одружитися. Корпоратив їй в поміч!
Через шість годин пустий тролейбус віз Настю додому. Охоронець виявився жонатим. Ну хоч одразу довідалася, а не через місяць стосунків. Вийшла і обмацалася чи все з нею – рукавиці, сумка, шапка. Все. Нічого Різдво не забрало на заміну. Ех! Отак брела, звісивши вуха і не зогледілася, як опинилася внизу сходів мало розуміючи, що ступила крок, а далі кордебалет і встати вона вже не може. Швидка приїхала швидко. «Дякую тобі, доле. Дуже дякую. Хоч щось», далі виявилося, що аж дуже поганого нічого нема і в голові промайнула та ж сама саркастична подяка. Просто вивих. Зараз його зафіксують і можна чеберяти додому.
Черговий доктор накладав фіксуючу пов’язку і милувався дівчиною. Нічого, що туш текла чорними ріками, але щось було миле в її голосінні:
– Ви знаєте, це доля. Я нічого не забула в тролейбусі і так здивувалася, а от про сюрприз попереду й не здогадувалася. То, знаєте, таке Різдвяне чудо. Ви ж в таке вірите?
– Ні.
– Ви не вірите в магію?
– Ні.
– А ви одружені?
– Ні.
– А хочете?
– На себе натякаєте?
– Ні, я в цьому проклята. От всі з ким я зустрічаюся просто летять під вінець, але не зі мною. То якщо захочете одружитися, то ось вам мій номер. І в чудо повірите.
Настя виразно подивилася на чоловіка, щоб він не гав ловив, а номер записував. Видно, що у пацієнтки емоції зашкалюють, то лікар записав номер аби не загострювати ситуацію. Настя ще багато чого розказувала, але її слухали в пів вуха. Дочекалася таксі і поїхала додому. Вже вдома виявила, що забула шапку. Видно в таксі. І біда її бери. Не скоро вийде на вулицю, то й обійдеться. І це прогнозовано. Нічого іншого й не чекала.
На наступний день мама бігала навколо своєї квіточки і годувала то вареним, то печеним. Цілувала і обіймала, бо шкода дитини. Настя була на телефоні, бо треба всім пояснити чому не буде і як за неї її клієнтів вести. Тому, коли вона з таємничим виглядом звернулася до мами, то та ще й як здивувалася:
– Ма, тут до мене гості їдуть. Ти не можеш поїхати додому?
– А хто ж про тебе потурбується?
– Лікар. Каже, що хоче одружитися зі мною!
Фото ілюстративне.
