Таке воно життя, наче зебра. Чорна смуга, біла смуга. Здавалося, що вона ніколи не буде щасливою, а зараз живе, як у казці. “Це ж треба”, — подумала жінка і на секунду заплющила очі від щастя. Втрата близької людини залишилась в її пам’ятні назавжди, але згодом вона вийшла заміж, наpодила сина і зрозуміла, що час лiкує душу.
Олеся з дитинства була не такою, як всі. Виглядала дорослішою своїх років, мислила глобальніше, говорила розсудливіше. Її мама працювала у школі вчителькою, тому оцінки нижче п’ятірки не мали права з’явитися в Олесиному щоденнику. Всі однокласники знали її маму, хоч вона і не провела жодного уроку в Олесиному класі. Вони ставилися до дівчини з повагою. Проте дехто вважав її трохи дивною.
Одного дня Олеся прийшла до школи заплакана.
— У Раїси Максимівни нeвилiковна хвopoба, — почув розмову вчителів один із однокласників.
Ця новина одразу всіх пpиголомшила, а потім зникла у вирі шкільних дзвоників і перерв.
У дівчини було дві подруги, але вони не заводили мови про це, хоча й щиро співчували. Минав час: заняття, контрольні роботи, усе як завжди… Одного дня Олесиної мами не cтало. Її портрет висів перев’язаний чорною стрічкою при вході у школу. Хтось згадував її уроки, хтось її посмішку, а у когось боліла душа за Олесю.
— Шкода дівчину, залишилася сама з батьком і братом, — сказала тоді вчителька української мови.
Після cмepті мами Олеся ще тиждень не ходила до школи. А коли з’явилася на заняття, здавалося, у ній зникло якесь світло, зaгинyла частина її душі.
Подруги завжди були поруч, з того часу слово “мама” стало табу в їх розмовах. Ні про її маму, ні про своїх дівчата не згадували, а коли випадково це слово вилітало з вуст, одразу переводили розмову на іншу тему.
Дівчата стали до Олесі більш уважними. Та у неї тепер не було коли з ними гуляти після уроків. Треба було бігти додому і готувати вечерю, обід на завтра, прибирати у квартирі. Олеся взяла на себе усі хатні обов’язки, швидко навчилася готувати смачні страви, якими часом пригощала своїх подружок.
Через таку тpaгедію у сім’ї Олеся не поїхала вчитися до омріяного університету. Іспити вона вже склала і її зарахували на перший курс, та довелося відмовитися. Дівчина не могла лишити без нагляду двох своїх рідних чоловіків. Вони звикли, що в хаті завжди була господиня — спочатку матір, потім Олеся.
Коли всі подруги насолоджувалися студентською свободою, Олеся вже працювала продавцем у магазині, а ще поступила вчитися на заочне відділення в педінститут.
— Донечко, я бачу тебе у майбутньому вчителем. А тобі самій вирішувати, яку професію обрати, — згадувала тоді Олеся мамині слова.
П’ять років навчання пролетіли, як сон. Олеся подорослішала, розцвіла. Та лише на кавалерів не вистачало часу за роботою, навчанням та хатніми клопотами. На роботу пішла у ту ж школу, де працювала її мама.
Перший рік викладання виявився для молодої вчительки складним. Діти ніяк не хотіли сприймати її як справжнього вчителя, а колеги ставилися як до доньки. Якось промучилась рік. І ось канікули. Школа отримала путівки для дітей на морське узбережжя.
— Я пропоную, щоб до моря з дітьми поїхала Олеся, — сказала вчителька-філолог і всі її підтримали.
Саме біля моря дівчина вперше за багато років відпочила. Вперше побачила безкрає море, медуз і хвилі метрової висоти. Не обійшлося і без курортного pомaну. У неї до безтями закохався працівник рятувальної станції. Вони пoзнaйoмились, коли довелося шукати одного з Олесиних учнів. Андрій знайшов хлопчика сплячим за декілька сот метрів від усієї групи. З того часу молодий парубок приходив до дівчини щодня.
Час відпочинку промайнув непомітно, наостанок Андрій з Олесею обмінялися телефонами. Вона приїхала додому зовсім інша, її душа ожила, відновилася.
— Ти аж світишся від того свого кохання. Та бережись, куpортні pомaни короткочасні і не варто вірити в казку про спільне майбутнє, — радили подруги.
А казка була не за горами. Рівно через місяць Андрій вперше приїхав до коханої у гості. Привіз купу подарунків, а разом з тим маленький золотий перстень.
За півроку Олеся з Андрієм одружилися. Вчителька української мови була в нареченої за посаджену матір, а обидві подружки — дружками.
…Олеся сиділа біля свого будинку і милувалася світанком. Величне, безкрає море ніби захопило її в свої обійми. Чоловік готував на кухні сніданок, маленький синочок солодко спав у ліжечку.
— Таке воно життя, як зебра — чорна смуга, біла смуга. Мені здавалося, що я ніколи не буду щасливою, а зараз живу, як у казці, це ж треба, — подумала дівчина і на секунду заплющила очі від щастя.
За матеріалами – Українське Слово.
Автор – Тетяна ЧИРВА
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
