Мама вийшла заміж у вісімнадцять. Батьки закінчили медучилище і одразу народилася я. Банальна модель сім’ї: одружуєтеся, народжуєте, живете довго та щасливо.
Те, що в кожного поняття про щастя різне, ніхто мені не пояснював. Та й навіщо про це говорити? Сміття з хати та інші настановки, я думаю, ви розумієте, про що я.
За мірками батьків я засиділася у дівках. До того моменту, як у мене з’явився хлопець, який прийшов свататися, я вже заробила нервовий тік від постійних розпитувань і цього злощасного «годинник цокає».
Одружилися ми з Петею, коли нам було по двадцять. А мій чоловік виявився ще дитиною. Йому б платівки слухати та з друзями по вулицях красуватися. А тут я, потім живіт, а потім і зовсім дитина. Про допомогу від чоловіка, я гадаю, не варто й говорити. Та й навіщо говорити про те, чого не було?
Втомлена, замучена, у всьому винна я відчайдушно вдавала, що у нас в сім’ї суцільне щастя.
Підтримувати образ бездоганної сім’ї мені вдавалося недовго. Петя від слів перейшов до справи і почав «по-чоловічому» пояснювати, де моє місце. Я рік терпіла, а потім не витримала і, зібравши речі та дитину, повернулася до мами.
Звичайно, батьки були обурені: заміжня дочка повернулася та ще й з дитиною – ганьба, не інакше.
Але мені пощастило, надовго я в батьківському домі не затрималася, знову одружилася, знову народила. А потім знову до батьків. Мій другий обранець, чудовий та добрий чоловік, виявився затятим гравцем.
Я зібрала речі після того, як він почав витягувати гроші у доньок зі скарбничок.
Знову до батьків. І знову ганьба: недолуга дочка. Двічі заміжня, із приплодом і знову приповзла. Наслухалася я про себе за два роки стільки, скільки на дев’ять життів вистачить. Батьки відчайдушно шукали мені нареченого, який прийме таку «наречену» із двома доньками.
Знайшла сама. Непоганого чоловіка. Вдівця. У нього син, у мене дві доньки. Зійшлися, розписалися. З’їхалися. Він зникав на роботі, я займалася дітьми та домом. Була при надії, але не склалося. Тягала важкі пакети з продуктами через все місто. Хто ж знав?
Через три роки таки трапилося щастя і в нашій сім’ї з’явилася ще одна донька. І тут батька сімейства як підмінили. Він почав ділити дітей на його та чужих. Доводив моїх дівчат до сліз, купуючи подарунки лише «своїм».
Його синові я раптом стала людиною, яка не має права його виховувати. Усі спроби примирення закінчувалися однаково – мені радили відправити старших дочок до батьків, щоб вони не заважали нашій родині.
Знову зібрала речі. Стоїмо з дівчатами на зупинці, знаємо, що солодке життя у моїх батьків нам не світить, але й терпіти далі ці емоції неможливо. І ось я думаю, куди бігла? Навіщо поспішала? Перший через молодість, другий від безнадії, а третій – останній шанс, треба йти, раз кличуть.
І кому потрібні ці молоді двадцятирічні дружини? Ні розуму, ні досвіду, ні своєї думки. Може, усе й склалося б, якби я розпочала своє сімейне життя років так у двадцять п’ять. А тепер що? Троє дітей та повна відсутність бажання знову витрачати свій час на побудову сім’ї. Та й навіщо мені ще хтось, коли в мене є мої дівчатка.
Фото ілюстративне.
