fbpx

– Чого ж ти так з чужим онуком хвалишся, свої ж є, – не розуміли сусіди. – Микола ж пасинок твого Івана, ти ж там до чого. Так над ним Михайлівно трусишся, мов над рідним

– Чого ж ти так з чужим онуком хвалишся, свої ж є, – не розуміли сусіди. – Микола ж пасинок твого Івана, ти ж там до чого. Так над ним Михайлівно трусишся, мов над рідним

Були у Михайлівни внуки, і чимало, цілих п’ятеро. І цей, нерідний, якого привезла з собою Сарка, третя дружина сина Івана, така ж непутяща, як і її син. Раніше і не здогадувались, що у Сарки син є. Так подзвонили з опікунської ради: «Або забирай дитину, або відвеземо в дитбудинок». Як Михайлівна таке-то почула, одразу в крик:

– У нашому роду такого ще не було – від дітей не відмовлялися, в найтяжчі часи всіх зберегли, а це в мирний час, так дитя кинути? Ні!

І Миколку привезли, такого собі маленького і боязкого. Мабуть, випив діжку дьогтю, незважаючи на свої сім років. І Михайлівна прикипіла до хлопчиська усім своїм нерозтраченим материнським серцем. Коли Іван з Сарою знов ішли надовго “наліво”, Миколка тікав до неї. Бабуся ні про що не питала, годувала, поїла, мила в
лазні, взимку на печі стелила, влітку в залі, біля телевізора. Хлопчисько боявся темряви, та багато чого . Ось Михайлівна водила Колю по бабках, ті відливали його, і чого тільки не виливалося, собаки, люди з кулаками.

Вір – не вір, але ж краще хлопцеві стало. Хлопчаки-друзі завелися. Якось цуценя приніс, а сам реве. Роза, собака дворняга, цуценят принесла, шість штук, одного тільки Коля і врятував.

– Ходімо – каже бабуся, – і Розу до нас заберемо. Хто ж цуценя годувати буде?

Малий по півдня біля собачого сімейства воркував. А вже як для бабусі горнувся: води їй принесе, двір вимете, город разом з нею поливає.

– Не велика користь від хлопця, але дорогоцінне його старання! Добрий хлопець росте! – хвалилася Михайлівна ввечері сусідкам.

– Чого ж ти так з чужим онуком хвалишся, свої ж є, – підколювали сусіди.

– А що свої, у них батьки-матері хороші, бабусі інші є, я їм не і потрібна. Ну, ходять іноді, разом з батьками, я їм грошей суну, подарунки не даю, хай самі купують. Так жоден води не принесе. А цей хай що, а все допомогти намагається,

Сарку з Іваном посадили – бичка в сусідньому селі вкрали, та й гріхів накопичилося до купи. А Колю Михайлівна не віддала, впросила дочку Анну під опіку його взяти, їй-то не дають, вік, та й не рідна вона бабуся.

І зажили старий і малий удвох. Михайлівна до другого класу хлопця проводила. Нічого, Тямущий хлопчина, добре вчиться, вчителі хвалять.

Картшу удвох вирили, солінь, грибів заготовили, от зима і не страшна. Їздить Михайлівна передачки возить, Миколку з собою бере.

Сари не стало якось врапт. Що там і як ніхто й не допитувався. Через два роки Іван повернувся. Тихий, про колишній спосіб життя забув, а незабаром до нього жінка з дівчинкою приїхала і зажили. Чи то дружина така попалася, то чи зрозумів він сам щось. Будинок відремонтував, дружина худобу завезла і зажили не гірше людей. Михайлівна аж наврочити боїться. Іван машини на дому ремонтує, руки-то золоті, майстерність не забути. Ось і Коля все близько крутиться, допомагає та вчиться, а Іван з ним як з товаришем.

Одного разу Михайлівна захворіла, відвезли її до району. А вона не про здоров’я своє думала, а про Миколку турбувалася. А він і приїхав на велосипеді, аж 15 км. Молоко пряжене привіз, варення, меду і картошки вареної. Сам усе зібрав.

– Бабуся, – плаче, – ти тільки живи. Я без тебе жити не зможу

– Та що ти, як я тебе залишу ?!

Люди  заздрили:

– Як це, Михайлівна, ти хлопця такого золотого виростила? – запитують вони її.

– А любов і ласка все зроблять, – відмахується Михайлівна.

Так, по-доброму, і ще шість рочків минуло. Проводили Миколу в армію.

– Ти, Бабусенько, чекай мене, я повернуся, і ми знову разом жити будемо!

Рік пролетів непомітно. Ось і внук на порозі.

– Все, тепер і в засвіти можна, дочекалася я тебе, – плаче Михайлівна.

– Ні , живи, ти ще онуків, моїх дітей, побавиш, тобі ж тільки шістдесят. Живи всім на радість! – регоче онук.

«Ось встала б Сара так подивилася б, якого я красеня з її хлопчака виростила. Звичайно, не без допомоги Івана, той не покинув пасинка, у всьому допоміг », – думає стара.

Ось воно – спорідненість, не по роду, по духу, а вона дорого коштує!

Олена Дуденкова

Редакція тексту – intermarium.news

Головне фото – pixabay.com

You cannot copy content of this page