Старенька ніяк не могла вийти з палати.
– Ти клич медсестру, чуєш, я завтра з самого ранку прийду, принесу тобі щось смачне. Ти тільки мене дочекайся і не їж лікарняну їжу, апетит переб’єш, а я смачненького принесу, все як ти любиш…
Вона говорила і говорила, що скаже синові, може той приїде, але він так давно не телефонує, що й не знає чи казати.
– Зайнятий він, а ми якось самі, так? Не дзвонити?
– Та чого будеш телефонувати. Зайнятий він. Сам приїде, якщо звільниться,- казав дідусь.
Я почала кахикати, що закриваю відділення і дідусь під пильним моїм наглядом.
Мене такі люди зворушують, дають віру, що й в моєму житті буде хтось таки, хто піклуватиметься і приноситиме свіженьке, як я люблю…
Хоча мій перший шлюб був геть не таким, молоді ми були, по двадцять років, ще самі не знали. Хто ми є, але вже хотіли аби друга половинка була серйозна, цілеспрямована і всім забезпечувала.
– Нащо ви тільки одружилися, – казала мені тоді мама,- тільки нас в кошти ввели.
І вона була права, бо через рік ми й розбіглися, кожен вважав, що кохання не існує, бо чому наше так швидко здиміло.
А далі чогось не виходило в мене нічого, як я не старалася і як не прилаштовувалася до чоловіка.
Здавалося б, я в колективі чоловічому, навколо багато чоловіків, але жодне знайомство не переросло в щось більше і так я до своїх тридцяти п’яти й дотягнула.
А ці старенькі дають надію на те, що любов є.
З такими думками я здала свою зміну і пішла додому, де мене навіть кіт не чекав. І раптом бачу на лавочці ту саму стареньку.
– Що сталося?
– Я не знаю, куди мені додому, – каже вона.
– Але ж ви суп мали принести зранку, пригадуйте.
– Не знаю…
Я тоді назад з нею на пункт прийому, далі в телефоні знайшла її сина, щоб приїхав та попіклувався про батьків.
– Чого ж ви не їздите о батьків?, – питаю його обурено.
– Та не кличуть, значить все добре.
– То бачите, як добре?
– Та бачу, – пробурмотів чоловік.
Через тиждень моїх улюблених пацієнтів виписали. Чого улюблених? Бо вони завжди один біля одного були, тільки розлучалися, щоб поспати, а так разом. Син приходив, спочатку казна-що приносив, але я тоді йому кажу:
– Ви мені гроші дайте і я вам приготую та принесу батькам, а то їм треба дієтичне харчування.
– Як ти смачно, Алло, готуєш, – прихвалювала Ніна Василівна, – от би моєму синові таку дружину.
– Скажете таке, – червоніла я від задоволення, – у вашого сина ще й не такі є.
– Не знаю, не знаю. Може й є, але щось їх тут не видно.
Далі вони мене запросили до себе на сорокарічний ювілей. А там вже Василь від мене погляду не відводив і додому проводжав.
– Що б я без тебе, Алло, робив?, – й досі мене питає.
– Що-що, весело б жив, а то он діти і обов’язки.
– Ти й не уявляєш, як мені приємно мати таких дітей і такі обов’язки, – обіймає мене чоловік.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
