То був ранок суботи, звичайний ранок, такий і двадцять років ранків до того, чоловік невдоволено брязкав на кухні посудом, щоб мене розбудити. Все, як завжди, адже я мала з винуватою усмішкою прийти на кухню і приготувати йому сніданок.
Але в той ранок мені наснився такий чудовий сон, що я дуже хотіла його додивитися. Мені снилося, що я на пляжі, море хлюпає біля моїх ніг, я йду в нього все далі і далі… таке мене охопило блаженство, бо я не знала, яке те море на ділі, адже ми ні разу на морі не були. То діти були малі, то збирали на квартиру, то на машину, далі дітям на навчання. Все чекали.
– Чому ти собі спокійно сам не приготуєш сніданок, – спитала я його вкотре.
– А для чого я тоді женився?
– Люди женяться, бо закохуються, хочуть з цією людиною життя прожити, а ти для того аби тобі їсти подавати?, – допитувалася я.
– Слухай, ти на одне й здатна – їсти подавати. Ти ж звичайна, то в красунь закохуються і на руках носять, а ти просто для … життя.
– Для життя за готуванням їжі?
– А чом би й ні? Це теж треба робити, адже людина витрачає на їжу десь чотири з половиною роки за життя.
– Який ти в мене розумний, – сказала я, але вже без захоплення.
Віктор справді був розумним, викладав в інституті і вважався там ласим шматочком, весь жіночий колектив за ним млів, а він тим пишався і показував, який він справжній чоловік, галантний, спокійний, уважний.
А в дома це був вічно мною, нашими дітьми і всім на світі невдоволений чоловік.
А потім я зібрала валізу і вийшла з дому суботнього ранку і поїхала в світ без знання мови і планів на майбутнє на довгі десять років.
Я була на багатьох узбережжях і морях, інколи нічого й не їла, лиш би вистачило на хостел, зустрічала і добрих людей, і не дуже, було мені сумно і радісно, але я ніколи не сумувала за чоловіком.
Коли діти сказали, що він привів в квартиру іншу жінку, я була щаслива за Віктора, бо нарешті, він привів собі жінку, яка буде його гідна чи навпаки.
І там далеко, я зрозуміла, що я хочу додому, в своє рідне село, яке колись покинула, в яке так рідко приїжджала, яке вважала глухим і відсталим. Я хочу туди, я тепер знаю, хто я – я сільська дівчина, яка поїздила світом, погріла ноги в морі і воно ніщо в порівнянні з нашим озером, мене палило сонце на багатьох фермах, але я хочу відчути його вдома на своєму городі, на мене лив дощ в багатьох країнах, але вдома найсильніша гроза мені наймиліша.
Мій чоловік таки правий, він витягував з мене село, а я завжди тому противилася, хоч радо міняла мову, звички і уподобання. Не треба було мені намагатися подобатися йому, треба було сподобатися собі, зустріти людину, яка б мені моїм родом не дорікала і всі б жили щасливо. Ще є час це виправити, я вернуся до свого дому, я стану домом для моїх дітей і онуків, хай вони втікають до мене, а не у світи, щоб зрозуміти дуже просту річ – дім там, де люблять безумовно. Де хочуть тобі добра для тебе, а не для себе в угоду, де ти прокидаєшся зранку з посмішкою, бо є ті, для кого треба обійти землю і вернутися.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
