Як кожна жінка, яка себе поважає, то я мала б піти геть з гордо піднятою головою, але справа в тому, що я не мала куди йти. Все, що ми разом нажили за ці тридцять років, то була двокімнатна квартира, якщо її ділити, то не знати чи мені залишиться і половина. Йти жити до дітей я не хотіла, а їхати до матері, то взагалі було поза межами мого терпіння.
І знаєте, якось так сумно стало. Ні, не від того, що в Петра інша, геть не від того. Ми давно чужі люди чи не з першого дня спільного життя, адже вибирала я його не для себе, а для того аби вгодити батькам з таким завидним нареченим.
Стало сумно від того, що мама мене готувала до заміжжя з самого малку, казала, що в цьому раю я матиму все, чого моя душа забажає, варто лише слідувати правилам, яким вона мене навчила.
А тепер вийшло, що наш рай – то двокімнатна квартира в не найкращому районі міста, за яку треба ще добряче вовтузитися.
Мій чоловік ніякий не начальник, звичайний собі сантехнік на звичайній фірмі. Думаю, що й його молодиця теж не красуня з подіуму.
Ця вже точно ні, а от колись у нього були гарні інші жінки, так гордо переді мною ходили, всім своїм видом натякаючи, що ось я така, серцеїдка, яка здатна помахати пальчиком, і вже табун навколо.
А мені й тоді не було неприємно, адже чоловік на практиці виявився таким собі, хоча я мала вислуховувати його лекції, як він хоче приходити додому і як його мають зустрічати: наварено, тихо і чисто.
Я це й робила, дітей любила, в них мала те, що мала б мати в шлюбі – безумовну любов.
І ось так я роки промарнувала в цьому раю, навіть не маючи часу за готуванням зрозуміти, де ж те щастя, коли воно настане, бо його нема і нема.
А далі майнула думка, що в таку гарну гру можна грати удвох.
Нічого серйозного, бо ж які мої роки, але чоловічими парфумами можна набризкатися в будь-якому магазині косметики. Попросила в сина грошей на санаторій, знаю, що жінка була проти, але я сказала:
– Скиньтеся з сестрою, мені треба відпочити і запам’ятати свої п’ятдесят п’ять. Це не така вже й велика сума і пройшли вже ті часи, любий, коли ти мамі дарував квітку, а я від радості сяяла.
Поїхала, відпочила, бачила в тих жінках те саме в погляді, що й у себе – що робити, коли вже немає сміливості на рішучі кроки. Одна навіть була з нашого міста, тому вирішила продовжити нашу дружбу і тут.
Ходимо по магазинах секондхенду в пошуках скарбів, як каже Анна:
– Ти собі не уявляєш, які тут речі можна купити за копійки!
– Та подивися, які ціни!
– Так, це вони просто здогадалися, що це брендові речі, але ти дивися трохи в іншу сторону!
І чим менше я сиділа вдома, тим частіше там почав сидіти мій чоловік. Спина його прихопила, уявляєте?
Ні сісти, ні встати, кличе мене за кожну дрібницю. Так і хочеться спитати: «А ті всі де, яким ти так щедро роздавав себе, чого вони не прийдуть до тебе помогти, а я маю?».
Тому роблю необхідне і не більше того.
– Ти щось змінилася, колись ти така не була.
– Втомилася просто за копійки працювати, – кажу йому.
– То звільняйся, – відповів чоловік.
– Я про це думаю, як тільки знайду іншу роботу.
Анна покликала мене за кордон і я погодилася. Поїхала на рік і дуже добре заробила, я вмію доглядати за людьми, це вже точно. Мене навіть рекомендували ще одній родині, бо моєї сеньйори не стало.
Приїхала, а Петро якось так різко зістарівся, я його не впізнавала, він у мене був таким чоловіком в тілі завжди, а тут геть подався.
В очі мені зазирає з такою ласкою, мовляв, чи я вже назавжди приїхала.
– Ні, не назавжди, зуби полікую і назад, а ти вже якось тут без мене справишся, – підморгнула я йому.
Немає в його очах радості, а в мені й досі нема сміливості це все завершити, ще не маю фінансової подушки, напевно. Не можу пояснити, чому я гордо не йду геть… Що зі мною таке. Як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
