Нещодавно з чоловіком пережили серйозне випробування – дізналися, що єдина донька вийшла заміж. Потай, нікому нічого не сказала, але навіть не це головне. Головне, що вона своїм новим родичам сказала, що сирота, сім’ї в неї немає. Хоча і я, і батько живі, навіть на самопочуття не дуже скаржимося.
Ми живемо під Франківськом, чоловік працює токарем, я ветеринар. Ніколи не розкошували, але завжди вважали себе нормальною сім’єю. У нас одна дитина – донька Руслана, яку ми намагалися не надто пестити, але давати все необхідне.
Руслана з дитинства мріяла жити у столиці. Колись давно у мене там була тітка, до якої ми кілька разів їздили у гості. Доня тоді просто закохалася у Київ, їй видавалося, що всі, хто там живе, дуже багаті. Не знаю, чого вона так вирішила. Так, тітка жила явно краще, ніж ми, але багатою її назвати теж не можна.
Вступати донька збиралася виключно до столиці, інших варіантів вона навіть не розглядала. Для нас це було проблемою, бо зірок із неба вона не хапала, сподіватися, що вона пройде на бюджет, не доводилося. Але вона вперто йшла до своєї мети.
Коли Руся навчалася у десятому класі, не стало моєї мами. Вона жила у селі, у своєму будинку, а ми тоді жили у квартирі. Ми з чоловіком часто замислювалися, щоби перебратися з міста, а тут просто зірки зійшлися. Свою квартиру ми продали, поклали гроші в банк – на навчання та проживання доньки. А самі перейшли жити у мамин будинок.
Донька стрибала від щастя, сиділа, вираховувала, на що їй цих грошей вистачить. З’ясувалося, що на п’ять років навчання там, де їй хотілося б, цих грошей замало, довелося знижувати планку. Ми пропонували вибрати вуз ближче до дому, але доня налаштувалась на столицю. Вибрала скромніший університет і вступила туди.
Вона поїхала вчитись, а ми з чоловіком стали обживатися, налагоджувати господарство. Дочка за всі п’ять років була вдома рази три, воліючи проводити канікули в Києві. Ми самі намагалися їздити до неї кожні півроку, привозячи овочі, м’ясо, закрутки. З грошима було не дуже, а за столичними мірками взагалі ніяк.
Приймала доня все із вдячністю, але намагалася швидше спровадити нас. Було прикро, таке відчуття, що вона нас соромилася, хоча виглядали ми з чоловіком завжди гідно. Після навчання донька, звісно ж, залишилася у Києві. Орендувала квартиру, влаштувалась на роботу, до нас їздити зовсім перестала, до себе не кликала, казала, що живе ще з двома дівчатами, і було б незручно. Дзвонила також рідко, мотивуючи зайнятістю.
Ми з чоловіком намагалися змиритися, що доня виросла, у неї своє життя. За наступні п’ять років ми бачили Русю разів зо два, не більше. Але були впевнені, що важливі події у житті доньки нас стороною не оминуть.
Нещодавно мені зателефонувала знайома, привітала із весіллям доньки. Я спочатку думала, що вона помилилася, але вона була певна. Їй її донька сказала, що вони з Руською колись в одному класі вчилися. Ось вона й каже, що вийшла донька заміж.
У мене в очах потемніло навіть від таких новин. Як вона могла вийти заміж і не сказати про це нам із батьком? Почала їй дзвонити, але слухавки вона не брала. Передзвонила сама наступного дня. Я запитала прямо у вічі, ну а що робити.
Русланка помовчала, а потім сказала, що так, вона вийшла заміж. Чоловіка звати Ігор, він киянин. На запитання, чому нам не сказала, вона зам’ялася, пробубніла щось на кшталт “так вийшло”. Я питаю, коли вона нас з чоловіком познайомить, якщо вже з весіллям так вийшло, а вона мовчить.
Довго вона мовчала, я навіть думала, зв’язок перервався, а тут єдина дочка і каже, що чоловіка знайомити з нами не буде. У нього батьки якісь круті, нам не рівня, тому, щоб до Русі зайвих питань не було, вона сказала, що сирота. Мовляв, мами з татом давно не стало.
– А що я мала сказати? Що тато гайки крутить, а мама коровам хвости? Мало ви мене в інституті ганьбили?
Чим, кажу? А виявилося, що всім – виглядом своїм не столичним, діалектом простим, тим, що грошей їй не надсилали на всякі нісенітниці. Загалом, куди не глянь, ми скрізь винні виявилися.
Фото ілюстративне.
