Чоловік мій говорить, а я від здивування аж рота відкрила. Ти диви, який щедрий? Та в брата жінка і діти, його треба пошкодувати, а от у нього ні того, ні того? Може й не можна так, але я прямо там і сказала при всіх, що поки я жива, такого не дозволю, хай вони і не розраховують.
Ми з чоловіком двадцять років разом. Живемо не багато й не бідно, в квартирі коло батьків моїх. З нашими заробітками про власний дім ніколи й не мріяли, бо розуміли, з двома дітьми і на перший внесок навряд назбираємо.
Чоловік мій теж зі столиці, його батьки поруч із нами мешкали. Саме ми і доглядали спочатку свекра мого, а потім і свекруху. Не просто було, адже свекор лежав, а у свекрухи щось сталось, перестала впізнавати усіх. могла піти світ заочі.
Усі ці роки брат мого чоловіка мешкав за кордоном. Вони у сусідній країні жили, там мали роботу і думали вже там і залишитись. але лютий минулого року все змінив. Разом із дітьми вони повернулись в Україну.
Жили вони увесь цей час у батьків дружини чоловікового брата – десь на Хмельниччині. Але ось що цікаво, як тільки матері чоловіка не стало, так одразу усі в столицю і приїхали.
На поминках та розмова відбулась. Сиділи ми в кафе, я що там з офіціантом обговорювала, клопоталась коло столу, а краєм ока дивлюсь, щось жваво між собою чоловік із братом обговорюють.
Чесно, якось одразу відчула щось не добре. Підійшла, а вони переглянулись і змовкли. Уже як посиділи, пом’янули, чоловік мій і видає між іншим:
— Брат у мене один. Кажу при всіх ось родичах і тих. хто мам і тата знали. Хоч ми їх і догледіли, але правильно буде якщо квартира їхня брату відійде. Ми з Раїсою своє житло маємо, хлопці наші виросли, а в них діти малі. та й що тої однокімнатної квартирки ділити.
Братова сльозу пустила, родичі схвально загомоніли а я аж рота від здивування відкрила.
То в брата діти. а в нас ні? А де вони всі були, коли я свекруху поночі шукала із ліхтариком темним містом. А чи знають, як то в темній квартирі бути із такою людиною? І після цього “що там тієї квартирки”?
Можливо, так і не можна, але я встала і при всіх кажу, що поки я жива такого не буде. Не дозволю і крапка. Хай чоловік мій щедрий, але я мама і в мене двоє дітей. та й хоч якась справедливість бути повинна. Майже вісім років мого життя і здоров’я покладено на сватів. Чого я маю бути після цього ще й щедрою і доброю.
Нині у нас із чоловіком дуже складні відносини. Він вважає мій вчинок мало не зрадою. Каже, що такого від мене не очікував, але ніби. як про те аби все брату віддати мовчить.
Ну скажіть мені, чи ж я не права?
Мусимо все віддати брату, бо він не має. а ми при батьках моїх живемо? А про дітей, хіба не мама дбати повинна?
Вважаю, що вірно говорю і стоятиму на своєму.
Ну хіба ж я не права?
Раїса К.
10,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
