Моя любов до дітей привела мене після школи до педагогічного університету. Я без проблем вступила на державне навчання за спеціальністю «Дошкільна освіта», залюбки гризла граніт науки і мріяла про роботу в дитячому закладі, а найбільше про гарне виховання рідних дітей.
Мене надихали педагогічні ідеї Яна Коменського, Йогана Песталоцці, Марії Монтессорі, захоплювали життя і подвиг Йоана Боска та Януша Корчака. Я з нетерпінням чекала, коли приступлю до праці, щоб віддавати малечі свої знання та уміння.
В дитячому садку мені зразу ж запропонували посаду методистки, але я прагнула живої роботи з дітьми, а не паперової. Я просто хотіла проводити заняття в групі, а не навчати виховательок і аналізувати їхню працю. До мого бажання прислухалися, тим більше, що я готувалася через пів року стати мамою, і мені не хотіли заперечувати. Заміж за Макара я вийшла ще на останньому курсі університету, і чоловік мій знав, що я не хочу відкладати народження дитини.
Мої перші заняття в старшій групі показали, як далеко теорія від практики, але я не розчарувалася в своїй професії, зуміла підбирати ключики до маленьких сердець, і мені вже й не хотілося йти в довготривалу відпустку, але цей стан не вибирає.
Після народження Устимка я планувала, коли дитині сповниться рік, вийти на улюблену роботу, а синочка віддати в ясельну групу. Але мій чоловік був категорично проти й вмовив мене побути з дитиною до трьох років. Він уже займав вищу посаду й відповідно зросла його зарплата, тож нагальної потреби в грошах ми не мали.
Я повністю віддалася вихованню сина і домашнім справам. Мій хлопчик не хворів, я його гарно загартувала, швидко почав ходити. Завдяки моїм старанням він виразно розмовляв, читав напам’ять віршики і знав деякі букви.
Я добре пам’ятала з часу навчання в університеті, що мозок дитини працює, як “губка” і в перші роки життя вбирає величезний масив інформації. Чоловік мій скептично ставився до моїх методів виховання, дорікав, що я експериментую над сином, занадто багато нав’язую дитині, але великих суперечок у нас ще не було, проте до того йшло.
Коли Устимку минуло три роки, я вирішила повернутися на роботу попри те, що Макар був проти. Сина оформила в дитсадок, у якому сама працювала. В дитячому колективі мій хлопчик став особливо швидко розвиватися. Я була безмежно рада, і вирішила на цьому досягненні не зупинятися, а записати його в Студію раннього розвитку «Доброславія», щоб вивчав англійську мову та знайомився з природничими предметами.
Чоловік мого завзяття не схвалював і докоряв, що я перевантажую дитину: “Яка географія, яка ботаніка в п’ять років? Ти при своєму розумі, жінко? Тобі не шкода забивати знаннями таку маленьку голівку дитини”? Тут втрутився ще й свекор, колишній вчитель історії, підтримав сина, казав, що хлопчикові його віку ще в пісочниці слід гратися й кубики складати, а не мови й науки вивчати. Та я не дуже до чоловіків прислухалася.
Потім суперечки навколо Устимка ненадовго вщухли, та Макар до півночі став затримуватися на роботі, потім рідко бувати вдома, потім сварки щодо надмірного завантаження сина спалахнули з новою силою. Я зрозуміла, що за цим криється інша причина, скоріш за все – інша жінка.
Сумніви розвіялися, коли він подав на розлучення через єдину причину: він не може брати участі у вихованні сина, бо надміру зайнятий на роботі і не може спокійно дивитися, як мама затуркує хлопчика, не може дійти згоди з дружиною щодо раннього розвитку дитини.
Я не заперечувала проти розлучення, бо моєму сину потрібен перш за все спокій, а не батько, який на нього не має часу. А Макару потрібна воля. Через якийсь час він поїхав за кордон. Я не цікавлюся його життям. Але зі свекром я зберегла добрі стосунки й стала прислухатися до його думки. Можливо, справді, я занадто захопилася раннім розвитком, а в сина повинно бути безтурботне дитинство.
Головне в справі виховання – поміркованість.
