«А що ти хотіла?, – казала мені моя мама, – Слабого ніхто не любить». Я розуміла, що не любить, але ж не так, що поки я проходила всі процедури, то чоловік і на розлучення подав і все з хати виніс, що лише міг відкрутити і що могло пригодитися в новій сім’ї.
– Я це все купував, – казав він мені, коли я йому зателефонувала і спитала, як це він умудрився забрати пральну машинку, електричну плиту, мікрохвильовку, кавоварку.
– Ти прийшов в землянку? У неї що нічого нема?
– Катю, до чого ці розмови, побережи сили, тобі ж нащо це все, й так через місяць чи два заберу, – казав він мені.
Він ще говорив, що це мої проблеми дали йому поштовх піти з родини.
– Тобі лише сорок вісім. А вже по життю і мені так само, то чого я маю чекати, коли мене люблять і чекають, розумієш? Люблять мене і чекають. Чого я з тобою буду чекати? Дні рахувати? Я жити хочу, поки те життя ще є.
Наче як компенсацію мені свекри допомогли дуже багато, та й мої рідні і батьки, проте, гарантій мені ніхто не давав.
– Якби ви звернулися раніше, – казали вони.
Яке раніше? Коли стільки справ треба переробити, які тепер видаються такими безглуздими, а тоді ж і попрати, і зварити, і прибрати, і заплатити комуналку, і витерти пилюку, помити в ванній дзеркало, вимити тисячі тарілок і виделок…
– Вічно тебе щось болить, – казав чоловік і шукав втіхи на стороні.
Тоді треба було подумати, але ж де, діти поступають, діти вчаться, треба сумки готувати, думати про все на світі, крім себе. В останні місяці я намагалася задобрити чоловіка, аби він так явно не гуляв.
Краще б я на себе той час витратила.
Йшов час, так мій час йшов і я все одно витрачала його на прання і прибирання, бо гуляти по пляжу у мене не було грошей, хіба у мріях.
На кілька місяців їхала за кордон, бо там мені давали безоплатний курс і він мені дуже допоміг, а ще більше помогло на голову, бо люди там геть інші, якісь такі дитячі чи що. Я була певна, що в нашій реальності вони б точно не вижили.
В вільні хвилини вишиваю, слухаю аудіо книги, ходжу на роботу, відвідую дітей, батьків. Але це все роблю за бажанням, за охотою, а не тому, що треба і зустрічі наші якісь щасливіші, приємніші.
Чоловік недавно приходив, хоче назад, каже, що не може з тією жінкою жити.
– Я на цю квартиру заробляв, то я по доброті душевній тобі її залишив, щоб ти мала, де дожити дні.
– З кожним днем дивуюся, що з таким добрим чоловіком жила, – кажу йому.
– Не кажи так, це ти мене змінила і очі на життя відкрила. Я вертаюся, а ти як хочеш.
Я подала на поділ майна і живу поки в подруги, вона виїхала за кордон і житло пустує. Думала, що буду сумувати за всім своїм, але виявилося, що я все своє ношу в своєму серці.
На чоловіка не тримаю зла, він хоче видерти від життя все своє і правильно робить, тільки я вже не його, я вже теж знаю, що маю право мати свій голос, свою волю, своє життя.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
