Ми евакуювалися з Харківської області до Польщі, а далі до Німеччини. Нас прихистила родина з ще однією сім’єю і ми жили кожна в своїй кімнаті. Мені вдалося знайти для Маринки садочок, а я сама пішла працювати на завод – праця механічна і мови треба знати кілька слів аби все зрозуміти. Зі мною були люди з України, які ввели в курс справи. Працюй та чекай – ось так складалися мої дні. З чоловіком у нас вже були натягнуті стосунки: у нього була малооплачувана робота, яку він не хотів змінювати. Я працювала в магазині, а донечку гляділа його мама-забрати з садочка та посидіти, доки ми прийдемо додому, могла вона щось і приготувати за свої гроші, тому мені, ніби, й жалітися не було на що, але така ситуація для мене просто ненормальна. Мама далі виручала сина з грошима та їжею, замість того аби жити своїм життям та дати йому шанс себе реалізувати. Отак ми ниділи, а не жили: з розваг морозиво чи кіно та прогулянка в парку, зустріч з друзями і тоді його мама сиділа з Маринкою і ночувала у нас, тому ніякої інтимності.
І ось я потрапила просто в новий світ. Все абсолютно інше, чоловіки рахують кожну копійку і заробляють, і вміють відпочити, бо є де – ресторани, кафе, музеї, прогулянки річкою, пішо – всюди неймовірна краса!
Нема коли сидіти на дивані і слинити пивце, бо життя навколо неймовірно гарне. Там я й познайомилася з Гансом. Він наш старший по зміні і вчив мене азам роботи та мови. Слово поза слово і він вже запропонував мені прогулятися в вихідні. Господи, я його побачила, то просто закохалася – гарно одягнений, доглянутий, гарно пахне, показав місто, пригостив кавою. Я витягла гаманець аби заплатити за свою частку чеку, як тут прийнято, але він заперечив. Що ж, кава – це не діаманти, подумалося мені і я нічим йому винною не почувалася.
Отак декілька місяців ми зустрічалися на роботі і поза нею і я бачила наскільки разюча різниця між ним і моїм чоловіком. Я відчула, що й я якась інша стала тут, якась, знаєте, не така затуркана. Мені тут дуже цікаво та зручно жити. Попри те, що я багато працюю.
З чоловіком ми зідзвонюємося і він кличе мене назад додому, бо вже наше місто звільнене і каже, що поки перебої зі світлом, але жити можна.
А я не хочу так жити, просто не хочу і не знаю чи прямо йому сказати, що я не вернуся чи ще почекати? Може, Ганс просто зі мною спілкується, бо жаліє через ситуацію загалом, бо я його ще не дуже розумію, що він мені там каже. Чи вернутися додому і знову скніти?
