.- Марусю, – каже він мені, – де двоє там і третє за компанію піде, які твої роки, коли ти у мене така ще молода.
А мені, на хвилиночку, сорок два роки і такі компліменти я чула від нього хіба у двадцять і то рідко. Наші діти вже великі і старша буде поступати вчитися, то що ж мені робити, адже чоловіка рідного треба рятувати. Але!
Коли мені було двадцять п’ять років і у нас якраз з’явилася донечка, то мій чоловік вперше загуляв. Звичайно, що я ні про що не здогадувалася, адже не могла собі уявити, що можна отак чинити у мене за спиною, наче приходити в сімейний храм зі стайні, розумієте? Чоловік не планував йти з родини, він сказав. Що то була хвилинна слабкість, адже я перестала йому приділяти увагу. Ви розумієте, як таке чути від двометрового чоловіка, який хоче уваги, а мені треба оті п’ятдесят три сантиметри щастя посунути.
Я пробачила, адже він обіцявся, що ніколи більше таке не вчинить і ми найцінніше, що у нього є. Ну, з ким не буває, правда ж? Дитині треба батько.
Жили ми далі, але вже я насторожено ставилася до його пізніх приходів і рибалок. Проте, все забувається в щоденній рутині.
Через п’ять років я знову була при надії і не дуже звертала уваги на чоловіка, тим більше, що саме він наполягав, що у нього має ще бути син. Я була певна, що все у нас добре, дитя з’явилося на світ, син, як і замовляли.
Тоді Петро почав говорити, що пора йому поїхати на «довгі гроші», бо діти ростуть і треба більшої квартири. Я була тільки за, бо справді, четверо в двокімнатній панельці, то дуже тісно.
Я була вся в дітях і навіть подумати не могла, що мені зателефонує його любка і просвітить на рахунок їхньої любові.
– Ти лише період в його житті, – відказала їй я, – він і забуде як тебе звати, а з родини він не піде, тому більше мені не телефонуй.
То я так їй сказала, а сама потім довго сиділа в ванній при включеній воді. Як він міг?
– Ну, ти змінилася, Марусю, будьмо чесні, – почав він виправдовуватися, а чоловік не почувається чоловіком, коли то з одного боку пищить, то з другого. Ти дружина і мама для мене і то набагато важливіше за неї.
Я не мала слів, але куди я мала дітися з двома дітьми? У мене ні дня робочого стажу, ніяких заощаджень, ніякої підтримки від родичів. Мама живе з татом в однокімнатній квартирі і я туди піду з двома дітьми?
Тоді про себе подумала, що як тільки діти підростуть, то я одразу вийду на роботу і піду від чоловіка. Проте, той час розтягнувся на ось всі роки, я хоч і працюю, але все одно не маю ніякого запасу по грошах, бо завжди знайдеться причина, куди їх треба діти: то на ліки, то на одяг, то на гуртки.
Петро теж заробляє і дає мені гроші, але з теперішніми цінами та ситуацією, то не напасешся. Я інколи, як починаю рахувати скільки куди витратила, то аж волосся дибки від сум.
Ні, у нас є й квартира більша, бо чоловік таки на неї заробив, а з продажу старої ми зробили гарний ремонт, а потім він ще доклав і купив машину з часом. Життя внормувалося.
І от тепер новина на голову впала, що треба йому негайно третьої дитини і вже так до мене гарно та улесливо, що я починаю думати, а чого б і ні? Я й так своє життя вже ніяк не зміню, видно моя така доля, а чоловіка врятую. Ми ж з ним стільки років разом прожили та вже й зріднилися, а я й змирилася, що давно йому як жінка не підходжу. Як вчинити правильно – от в чому питання?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота