Чоловік речі збирав і навіть дивитись у мій бік бажання не мав. Я стояла вся така кругла на останніх місяцях і не розуміла, як то я буду жити далі і, що мушу робити від тієї миті, як мій Василь поріг цієї квартири переступить ідучи назавжди з сім’ї.
І ж було все добре ще вчора, любив мене Василь, ми обирали ім’я нашій доні. Так ні, треба моїй мамі вийти в люди зі своєю правдою. А кому воно було цікаво? Тепер три сім’ї зруйновано, а щаслива лиш моя мама.
Якого я сорому натерпілась, коли батьки мого чоловіка приїхали мене сватати! І просила ж напередодні, ледь ниць не падала перед татом:
— Тільки не думай за комір заливати. Прошу, тату. Там люди інтелігентні, не сором мене, батьку.
Та мій батько був собою і ще до приїзду сватів уже був “гарний”. Зустрічав гостей голосним і невдоволеним:
— Скільки можна чекати? Я вже без вас почав. Сказано на 12, а ви аж о четвертій з’явились.
За столом було ще важче мені, бо ловила погляди які кидала свекруха моя майбутня своєму чоловіку. Вона ж інтелігентка у третьому поколінні, професор, а тут тракторист пісні горланить і все норовить “гірко” крикнути.
Добре, що сват мій майбутній людина із села. Знайшов із татом спільну тему, пішов тато йому господарку показувати і машини свої, які все життя ремонтує і ніяк вони не їдуть далі гаража:
— Нарешті знайшов собі товариша, – сказала свекруха моя майбутня зневажливо, – Все життя йому нудно серед людей освічених. От такого йому друга потрібно, його рівень.
Мама червоніла, виправдовувалась, я ледь свідомості не втрачала, але все ж ми із Василем одружились, хоч його мама і заборонила нам в село до мене їздити надалі.
Квартиру нам у місті віддала моя тітка троюрідна. Хоча, як віддала, ми домовились про довічний догляд, тож жили із моєю тіткою у її трикімнатній квартирі. Ніби й своє, а ніби й ні. Але не оренда, все ж краще.
Періодично ми їздили до моїх батьків в село. Свекруха була проти, лиш тоді погоджувалась, як з нами їхав мій свекір. Їй так було спокійніше і за сина і за мене.
Сім’я у нас із Василем прекрасна була і ми вже чекали на поповнення ось-ось, як тут мам моя і батько мого чоловіка вирішили нас усіх новиною ошелешити:
— Пробачте нас діти і зрозумійте: ми покохали. Вже думали, то доля така, що немає нам на віку щастя, аж тут зустрілись. Не тримайте на нас жалю і образ. Але й ми щастя достойні.
Мама мого чоловіка дізнавшись, що її чоловік сім’ю покидає у стаціонар потрапила. Мій батько лиш через місяць можливо і зрозуміє, що мама пішла, бо нині у нього чергова “відпустка”, кажуть десь у покинутій хаті із друзями гуляють.
Поїхали ми із Василем свекруху мою навідати, а та сама не своя. Як мене побачила, то зчинила таку сцену, що персонал збігався і не знали, чи то мене рятувати, чи повертати у свідомість свою пацієнтку.
А Василь мій? Наступного ж дня він зібрав речі і пішов від мене. Сказав, що я не принесла йому нічого окрім жалів і прикрощів.
— Права була моя мама, не потрібно було мені узагалі з тобою зустрічатись. Ще на сватанні було зрозуміло, що з того дому нічого путнього не вийде.
Добре хоч тітка мене з квартири не виставила, лиш запитала, чи ще в силі наша домовленість.
А мама моя? Вони із татом Василя придбали собі дім у передмісті та й поїхали у подорож, зараз десь у Парижі, якщо вірити фото що мама виставляє у себе на сторінці.
Дивлюсь на ту жінку і не вірю, що вона мені мама. Просміхається! А, як можна посміхатись знаючи, що твою дитину з твоєї ж вини чоловік залишив? Як можна радіти життю, коли онучка без тата ростиме?
От скажіть мені, хіба вона після такого мама? Ви б на її місці змогли от так вчинити із рідною донькою?
Головна картинка ілюстративна.