У свої п’ятдесят два я звикла до того, що лиш «маю»: маю допомагати, маю заробляти, маю віддавати. І нічого не чекати навзаєм, бо це мій обов’язок. Хто як не я?
Така доля розлученої жінки?
Чоловік так і не вернувся з заробітків і мені прийшлося самій годувати двох дітей. Знаю, що багато жінок їздили врозумлювати своїх других половинок, але я вирішила, що пішов – то хай не вертається.
Хто має дітей, той знає, що не встигнеш купити взуття чи одяг, як через кілька місяців вже замале, ростуть без упину, що стає страшно, як тих хлопчаків прогодувати. Я працювала поваром в шкільній їдальні, тому їсти мої діти мали те, що й школярі.
Якось я почула як мої діти просили сусідську дитину винести хліб з шоколадним маслом, до цих пір згадую ті жалісливі прохання. Вони, як і всі, хотіли й цукерку з’їсти й апельсинку…
Коли ж нашу школу закрили через брак учнів, я постала перед вибором або й далі так жити, або їхати на заробітки.
Я доглядала за прикутою до ліжка сеньйорою, тому легко не було – підняти, помити, прогулянка… Тішило, що за місяць я заробляла так, як за півроку вдома, або й більше.
Коли вперше приїхала додому після довгої розлуки, то мої хлопці вже так виросли! Але обіймали і цілували, ніби їм ще по три. Дуже за ними сумувала, а вони за мною, просили більше не їхати, бо ж вони вже великі і, навпаки, будуть мене забезпечувати.
– Дякую, синочки, але тій пані потрібна допомога і вона до мене вже звикла. їй не довго лишилося, тому я одразу й приїду.
Але моя сеньйора прожила довге життя, що я встигла й дітей оженити й онука діждати. Лиш цього року вона пішла у засвіти, Царство їй Небесне.
І ось там на чужині я зустріла Петра. Ви собі не уявляєте, що то почути рідну мову так далеко від дому! Аж плакати хочеться!
Отак ми розговорилися і почали один другому допомагати, бо він ще мови добре не знав, а як мені чи щось передати, чи треба сумки перевезти. Отак собі скомпанувалися.
Петро від мене молодший на чотири роки, тому я й думки собі не допускала, що між нами щось може бути.
Я вам отак щиро скажу, що добре слово від чоловіка чула хіба в шлюбі і то все отак скінчилося.
Звичайно, я люблю, коли я добре вдягнена і маю мати порядок на голові, бо ж я працюю серед людей, але аби я спеціально якось вимальовувалася та наряджалася – ні, це не про мене.
Отож, якось Петро запросив мене до ресторації, бо у нього був день народження і ми дуже добре провели час.
Я здивувалася, що немає його друзів, але він сказав, що всі його рідні в Україні, а день треба відмітити.
Ми багато сміялися і фотографувалися, він казав, що не вдало виходить, тому треба кілька фото. Скажу ще вам, що й не питала чи він одружений, бо ж я не мала на нього ніяких планів. А тоді кажу:
– Ти дивися, бо жінка буде ревнувати, що ти з якоюсь молодицею фотографуєшся.
– Я розлучений, – каже він, – А фотографії вишлю мамі аби познайомити з майбутньою невісткою.
Я зашарілася, як якась дівчинка!
– Ти що? Та я вже бабуся, яка з мене наречена? Береш жінку на кпини.
– Я серйозно кажу і тому тебе й запросив. Ми вже кілька років знайомі і мені ні з ким так не затишно і добре, як з тобою. Думаю, нам треба перейти на новий етап стосунків.
І от я не знаю, що робити, бо я й забула, що це таке! Ще й не знаю, як сини відреагують на цю ситуацію, бо ж вони хоч виросли без батька, але… Дуже мені страшно ризикувати, а може він просто так хоче пожартувати з мене?
Фото Ярослава Романюка.
