– Дівчата, та самі посудіть, двадцять сім років ми разом, ще з першого курсу. Ціле життя, я вам кажу. Я вже не знаю чи й знаю цю людину чи ні, все таке вже звичне. Так, не чоловік звичний, а життя з ним однакове з дня у день.
Це щира правда, діти виросли і вже роз’їхалися від нас і якби не робота, то я не знаю чим би й займалася. А тут Ярослав купив мені путівку і каже:
– Там дуже гарно, відпочинеш, а то ти останнім часом на себе не схожа.
– Чому ти дві не взяв?
– Бо у мене робота, чи як ти думаєш? Завжди хтось має працювати аби підтримувати сім’ю, – завів він звичну пісеньку.
Я рукою махнула, вічно робота. Я теж на роботі стараюся все контролювати, що інколи здається, що я сама роблю все за відділ, а по зарплаті цього й не скажеш.
І отак і у Ярослава, ніяк не може довірити роботу комусь іншому, все має перевірити або й сам зробити.
Але що вже поробиш, раз є путівка, то треба їхати. Я не думала, що зможу хоч хвилину відпочити аби мені з роботи не зателефонували, але всі ці дні було тихо, я навіть, образилася. Як на роботі я, то за щораз «Марто Петрівно!», а як мене нема, то й самі знають, що робити.
А ще думала, що не зможу бути без інтернету, серіалів, новин, але ні, виявилося, що можна годинами вдивлятися в ліси, п’ючи запашний чай, чи просто дивитися в вікно.
Я справді відпочила не так від процедур, як від того, що впустила в себе спокій, витіснила суєту, дратівливість, категоричність.
А далі сюрприз – на два дні до мене підселився Ярослав. Це були наші найкращі вихідні за довгі роки і мені так стало тепло від того, що чоловік таки мій, пам’ятає про мене, ще любить мене.
Вернулися додому і далі робота, далі те саме, а я вже відчуваю, що мене від цього всього верне. Я хочу в гори і хочу спокою.
Але далі я себе вже геть не добре чую. Прийшлося піти на огляд, а там мені кажуть – ви будете мамою.
Як таке сказати дітям? Як таке сказати чоловікові? Я не знала, що робити, але діватися було нікуди.
Ярослав був ошелешений, як і я, але сказав, що куди вже діватися, будемо виховувати.
– А діти що скажуть?
– Зрадіють, а що? То ж наші діти, ми все для них робимо і робили. А тепер вони будуть помагати нам з братиком чи сестричкою.
Ось так моє серце відчуло зміни, просто воно не знало, що ці зміни будуть приємно хвилюючими.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
