Коли ми тільки почали з Петром зустрічатися, то я знала, що у нього є дитина від першого шлюбу і там все дуже складно, бо Ірина виявилася жінкою непростою і не давала йому з сином бачитися. Коли Петро виграв через суд право опікуватися дитиною, то вона пішла на інші хитрощі – то він наче прихворів, то у нього там гурток, то ще щось, проте аліменти брала і ще й додаткові витрати на дитину вимагала.
На той момент він вже був два роки сам і єдиним його сенсом в житті була дитина. І я подумала, що як чоловік так хоче дітей, то я йому подарую десятеро.
Ми почали жити разом, я була при надії, коли вперше Петро почав ховатися з телефоном. Я тоді попросила все мені розповісти і він зізнався, що Ірина виходить заміж і не потребує більше сина, як аргумент для видачі готівки і планує сина залишити матері, а він хоче аби дитина жила зі мною і ним, але Ірина ще не вирішила остаточно, тому він мені нічого не сказав.
Я тоді погодилася і Андрійко жив з нами два роки, поки його мати не вернулася і знову не захотіла дармових грошей. Якщо чесно, то я зраділа, бо дитина була вже дуже емоційна, так скажу. А хто б не був, якщо така в такій обстановці він виховується і таких обставинах?
Ще через п’ять років знову Ірина когось знайшла і знову сина планувала до нас відправити, але я діяла на випередження, бо не хотіла знову пережити ті всі моменти з вичавленими моїми кремами і розкиданими шафами.
Я попросила чоловіка поїхати на заробітки, бо нам треба було більше місця з двома дітьми.
– А як же мій син?, – кліпав очима Петро.
– Та все з ним буде добре. Вже хлопець великий і поживе в бабусі. А ти навпаки. Зароби на велику квартиру, щоб йому була в ній кімната, – так сказала я, де ж я знала, що той так і зробить?
Зі ті роки, що Петро був на заробітках, Ірина то сходилася з чоловіками, то розходилася, переїжджала в одне місто і друге, але я знала, що вона таки на мою голову звалиться.
Тому наполягла аби Петро купив квартиру в обласному центрі, щоб подалі від його колишньої і сина. Той погодився, але купив таки чотирикімнатну квартиру, зробив в ній ремонт, ми переїхали і щасливо жили, доки ось знову не подія – синові поступати і я точно знаю, чому він з телефоном ховається, адже жити він має в нас. Так собі те закомандувала Ірина і так думає Петро, але не хоче мені нічого казати.
Мене ця ситуація вже втомила. Ці хованки вони будь-кого виведуть з себе. Я розумію, на що Ірина розраховує – на Петрове добре серце, але, вибачте, бюджет у нас спільний. Чому я маю чужу дитину у себе приймати, якщо вона не потрібна рідній матері? Раз вона дитину привела на світ, то мала думати, як її ростити і на що. Чи ви думаєте, що я не хотіла Петра покинути, бо він вже дуже буває прикрий. Але я знала, що у мене діти і старалася аби все владнати. А тепер виходить, що я ще маю владнати справи цієї жінки, яка все життя, як та бабка пурхала і стрибала та на скрипочці грала, а взимку до мене? Тим більше, що я й не знаю вже Андрія, що то за хлопець і чи цього разу все обійдеться безладом, а не чимось іншим.
Як мені вчинити мудро, хто підкаже?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
