Ще в студентські роки мені прийшлося пережити в дорозі складну ситуацію, яка суттєво вплинула на мою подальшу долю: я уникала поїздок. Після закінчення вишу я вийшла заміж, влаштувалася на роботу за спеціальністю. Кожен день я витрачала пішки дві години часу на дорогу до установи туди й назад, хоча можна було доїхати на маршрутці за 10-15 хвилин, а також відмовлялася, щоб мене підвозив мій чоловік Віталій. Все та ж причина через пережите раніше.
Після народження донечки Алінки все неприємне вже ніби встигло забутися. В автомобілі з Віталієм я почувалася спокійно й в безпеці. Щоправда, допомогли й заняття з відповідним спеціалістом, тобто спеціалісткою Мариною, що згодом стала ще й моєю подругою. Вона була популярною фахівчинею з питань міжособистісних відносин у родині й робочому колективі. На заняттях завжди було немало жінок із проблемними стосунками в сім’ї, яким із її допомогою вдавалося налагодити взаємовідносини в родині.
Коли в Алінки ми виявили певні здібності й таланти, записали донечку в дитячий центр на малювання й фігурне катання Обов’язок відвозити доньку був тільки на чоловікові. Тож не дивно, що він, знаючи, що в мене є водійське посвідчення та неабиякі вміння і здібності до водіння, вирішив на мій день народження вручити мені ключі від придбаної ним автівки. Та замість вдячності, я на нього образилася, накричала. Адже, крім прав, у мене нуль готовності знову сісти за кермо.
Дев’ять років тому батько подарував мені авто. Ще студенткою я здала іспити на права, але їздити довго не довелося. Хоч не була учасницею пригоди, і все тоді закінчилося благополучно, моя пам’ять не тільки закарбувала побачене, але й нафантазувала зайвого про можливі наслідки. І я відмовилася від татового подарунка, чим утішила свою молодшу сестру.
І ось мені знову випадає шанс скористатися водійськими правами, але водночас пробуджуються страхи, і щоб їх подолати й помиритися з коханим, якого я незаслужено образила, телефоную знову Марині: запиши мене на твої заняття. Після цих курсів я могла повторно піти далебі на курси водіння, щоб закріпити результат.
Ми так здружилися з Мариною, що вона почала приходити до мене, коли чоловіка не було вдома, буцімто з Алінкою посидіти, коли мені в автошколу на водіння, чи в магазин треба було, чи на манікюр. Алінка до неї так прив’язалася, що я аж приревнувала донечку до подруги, особливо, коли Марина стала дарувати дитині дорогі іграшки. Та це були ще квіточки, що мене чекало, я й поготів не уявляла.
Чоловіку, що зненацька повернувся з відрядження і застав Марину в нас вдома, моя подруга зразу не сподобалася. Вечерю в той день теж готувала й подавала Марина. Не маючи до чого прискіпатися, Віталій сказав, що увага до психології в наш час перебільшена, що заняття зі спеціалістами – це гроші на вітер. На диво, Марина не образилася й сказала, що вона й безплатно може довести, хто є хто серед підлеглих Віталія, щоб відстояти честь професії.
– Та чому безплатно? – зразу ж повівся Віталій. – Хоч завтра оформлю тебе в штат, буцімто моєю помічницею з соціальних питань.
І пішло-поїхало після того співробітництва. Чоловік змінювався до непізнаванності, він хвалив Марину, як вона вивела на чисту воду його співробітника, кого порадила звільнити, кого підвищити в посаді. А мене він щодня критикував, прискіпувався до дрібниць. Де той турботливий й ласкавий Віталій? Я й наша дочка його дратували. Та й Алінка вимагала, щоб із нею тьотя Марина гуляла. Що діється? Марина розповідала, що в неї є коханий, але вони поки що не можуть бути разом, бо його дружина потребує допомоги. Як тільки вона остаточно стане на ноги, тоді він розлучиться. Тож я й уявити не могла Марину своєю суперницею.
Моїх рідних ніби перепрограмували. Я вирішила на деякий час віддалитися від подруги й чоловіка, пожити від них окремо й почала збиратися до своєї мами. Та Віталій мене випередив:
– Сиди каменем. Піду я. Розумієш, я покохав Марину і більше життя свого не уявляю без неї. Подаю на розлучення.
– Та, не я перша, не я остання, на жаль, – подумалось мені, коли чоловік озвучив своє рішення, – зрада, та ще й подвійна, – не найгірше, що є в світі. Живуть же якось після цього люди, то і я дам собі раду. Все-таки добре, що я пройшла оті Маринині курси, сумувати не збираюся. Тепер треба Алінку в дитсадок або просити маму допомогти з дитиною, а я повертаюся на роботу.
Сказано – зроблено. Я працюю. Мама приїздить, допомагає, доня в садочку, вже й не згадує про тьотю Марину, щоправда, питає про тата. А я чекаю виклику до суду. Та якось затримуюся на роботі, і мені телефонує мама, що прийшла в групу забирати Алінку, а вихователька здивовано каже, що приходив тато, дівчинка побігла до нього, обійняла за шию. А з ним була якась Марина, і дівчинка також її впізнала. А про те, що в родині йде до розлучення, звідки ж їй було знати.
Я телефонувала й телефонувала то Віталію, то Марині. Нарешті Віталій підняв слухавку:
– Завтра отримаєш повістку до суду. Нас розлучать, а проживання дочки визначать зі мною, так як у нас із
Мариною вищі зарплати, але з Алінкою бачитимешся в певні дні за рішенням суду.
– Де ж твоя людяність? У вас із Мариною будуть свої діти. Навіщо ж мене позбавляти материнського щастя?
– Бо ти неврівноважена. Марина про це, як свідок, говоритиме. До того ж дітей у неї не буде, а нашу Алінку вона полюбила, як рідну, й скоро донечка її мамою називатиме. Тобі ж залишиться квартира та автомобіль.
Я не стала рук опускати. Дякую, Марино, за твою науку, почала діяти негайно: розповіла все нашому адвокату, що працював зі мною на роботі. Олег почав збирати відомості про Марину. Виявляється, не один колектив вона поміняла. Спеціалісткою вона була класною, вміла впливати на людей, якби не маніпулювала ними в своїх корисливих цілях і не стикала лобами. Тож свідків Олег назбирав чимало.
Засідання суду. Опитують свідків від позивача. І Марина видає, що мені не можна довіряти дитину, буцімто моє ментальне здоров’я потребує корекції. Та наші свідки: виховательки Алінки, інструктор із автошколи, сусідки, особливо ті, що зазнали прикрощів від Марини, спростовують усі її вигадки, а Віталій від тих свідчень прозріває і відкликає свою заяву.
Не зразу я його пробачила. Мама застерігає: зрадив раз – зрадить і другий. Але я дала йому другий шанс. Чи правильно я вчинила?