Зараз я стою на порозі нашої квартири з однією-єдиною валізою, де лежать мої речі й одяг мого п’ятирічного сина Олега. Усі інші речі лишилися за дверима – я не хочу забирати я б і ці не брала, аби лиш швидше забути про свій шлюб.
Я й не думала, що все так закінчиться. Ми з Дімою зустрічалися п’ять років до весілля. Обоє навчалися в одному інституті: він – на архітектора, я – на ландшафтного дизайнера.
Зустрілися в перший день навчання, коли я запізнювалася на пару, а він виходив, поспішаючи на свій день народження, який збирався відзначити з друзями. Тоді ми зіткнулися в дверях.
– Не дивитеся, куди йдете? – сказала я невдоволено, бо мало не влетіла в його широкий наплічник.
Дмитро раптом став на одне коліно, ніби актор із театру:
– Я засліплений вашою красою! Даруйте, що не встиг відхилитися.
Я розгубилася, але потім засміялася:
– Гаразд, підводьтеся, бо ще затримуєте мене остаточно.
Так зав’язалася наша перша розмова. Дмитро запросив мене на каву після пар, а я не відмовила. За рік ми зняли квартиру, а ще за чотири вирішили одружитися.
Пам’ятаю, як на весіллі батько Діми, Анатолій Борисович, урочисто простягнув ключі від однокімнатної квартири в центрі міста:
– Ось вам подарунок! Живіть щасливо й будуйте своє майбутнє.
Мені тоді було ніяково, бо мої батьки подарували нам лише скромний конверт із невеликою сумою грошей. Мама працює медсестрою в дитячому відділенні, тато – слюсар в автомайстерні.
Вони не мають великих статків, та все віддали із заощаджень. Я пам’ятаю, як обіймала їх зі сльозами на очах, адже для мене їхній внесок був безцінним.
Натомість свекруха, Віра Іванівна, дивилася на них звисока. Вона сама – директор приватного ліцею, людина заможна, звикла до іншого рівня життя.
Перший рік нашого подружнього життя минув швидко. Ми з Дмитром обидвоє працювали, бачилися здебільшого вечорами, на вихідних то їздили до моїх батьків, то до його.
Але якщо візити до моїх батьків були іноді наповнені теплою сімейною атмосферою, то Діма там нудьгував. Я бачила, як він час від часу поглядав на годинник і поспішав до міста.
А до своїх батьків їхати був ладен щодня, бо мама його щораз наголошувала, що скучила й чекає. Звісно, рано чи пізно постало питання про дітей. Моя свекруха говорила:
– Ви ще молоді, поживіть, поки. Зробіть кар’єру, зберіть гроші. Та й загалом, я хочу, щоб ви все продумали!
Проте з часом вона почала повторювати зворотне:
– А де ж мої онуки? Чому ви так затягуєте? Чи не думали ви ще про дитину?
Ми з Дімою часто жартували: «Матері не догодиш». Але я тоді мовчала, бо теж хотіла дитину, тільки планувала пізніше. Урешті, сама природа все вирішила: я відчула що при надії.
Я була щаслива, Дмитро теж спочатку зрадів, але його батьки поставилися стримано. Чи то думали, що ще рано, чи що це завадить його кар’єрним планам. Та байдуже: ми чекали на сина, і тільки це мало значення.
Коли Олежик народився, я була переконана, що всі суперечки відійдуть на другий план. «У нас родина, є наш синочок, що ще треба?» – гадала я. Проте почався новий період негараздів.
Я швидко помітила, що свекруха почала ревнувати. Можливо, вона не хотіла втратити вплив на сина. Почалася критика:
– Чому дитина на тебе не схожа, Дмитре? Волосся світліше, очі інші.
Спершу я це сприймала як дивакуваті зауваження. Але Дмитро теж змінився. Став дратівливий, почав чіплятися до сина:
– Олеже, не лізь сюди!
– Олеже, не торкайся моїх креслень!
Мені було неприємно це бачити. І синові було ніяково від такої холодної реакції тата. Я намагалася поговорити з чоловіком, пояснювала, що діти ростуть і змінюються. Але було видно, що у нього в душі вже оселилися сумніви, підживлені натяками матері.
Коли Олегові було п’ять років, Дмитро нарешті заявив:
– Я хочу пройти тест на батьківство.
Я здригнулася. Усередині ніби щось обірвалося. Мені було образливо, що він справді подумав про таке, замість довіряти. Я не перечила, лише тихо сказала:
– Якщо ти це зробиш, знай: наш шлюб може цього не витримати.
Він мовчки взяв документи й пішов у лабораторію. За кілька днів я дізналася, що результати тесту мають прийти поштою. Свекруха була впевнена, що «дитина не його», постійно натякала Дмитрові:
– Знаю я скільки історій таких буває. Ти диви, скільки років і нічого, а тут раптом є і не схоже на тебе думай, синку, думай?
Я не хотіла бути присутньою при розкритті конверта. Я знала, що Олежик – рідний син Дмитра, однак уже й сама не могла виносити цих підозр. Тож зранку вирушила на роботу, а Олега відвезла до батьків.
Близько обіду Дмитро зателефонував мені, але я не взяла слухавку. Потім написав, що тест показав 99,9999% – тобто безсумнівне батьківство. Вітав мене, навіть не розуміючи, що цим ображає ще більше.
Того ж дня я зібрала з квартири все найнеобхідніше для мене і сина, склала в одну валізу. Решту, можливо, заберу потім – а може, й не захочу.
– Пробач, благав чоловік наступного дня приїхавши за нами до моїх батьків, – Мама постійно говорила одне і те ж. Я розгубився. Але все ж виявилося нормально, до тебе ніяких питань, чого ти так реагуєш.
А й справді, чого то я так раптом відреагувала? Могла б і далі жити щасливо адже все добре, пронесло, як каже свекруха.
От цікаво, чи багато б жінок на моєму місці залишились би у цій сім’ї?
Головна картинка ілюстративна.
