Я пам’ятаю, що в нашій хаті ніколи не було спокою. Мама завжди знаходила привід вказати на те, що у нас немає грошей на нормальні речі, і постійно дорікала батькові, що вона ходить у якихось обносках, немов жебрачка.
– Чому інші жінки купляють собі все, що хочуть, а я ні? Чим я гірша за них? А я знаю чого! Бо за тебе заміж вийшла.
Тато опускав голову, а мама закривалася в спальні і не готувала йому вечерю, як і мені. Тато смажив нам яєчню і ми їли просто зі сковорідки, макаючи хліб в жир.
Мама виховувала мене в певності у тому, що без брендового одягу, макіяжу та доглянутої зовнішності людина є абсолютно ніким і не заслуговує на жодне добре слово чи щире ставлення. Я росла з відчуттям, що моє обличчя недостатньо гарне, фігура не така, а зарплата батька не дає мені жодного шансу на щастя в житті.
– Мій батько теж не вмів заробити, і твій такий. Нема нормальних чоловіків, – вчила мене вона.
Коли я зустріла Назара, усе це ніби втратило сенс. Він працював звичайним електриком, носив звичайні базарні джинси і не розбирався в останніх тенденціях моди, але дивився на мене так, ніби я була найкращою у світі. З ним я вперше за довгі роки відчула себе спокійно і щасливо, без огляду на те, у що я вдягнена. Мені здавалося, що ось воно — справжнє життя, де тебе люблять просто за те, що ти є.
Я летіла додому після нашого побачення з таким трепетом у грудях, ніби виграла мільйон. Забігла на кухню, усміхнена, хотіла одразу все розповісти мамі, розділити з нею цю радість, бо щиро вірила, що вона порадіє за мене. Думала собі: от зараз вона побачить, що я знайшла найцінніший скарб у світі, і всі її прискіпливі розмови про статус і гарні сукні відійдуть на задній план.
Мама сиділа за столом, пила чай і дивилась на мене звично критичним поглядом. Я почала плутано розповідати про Назара, про те, як ми гуляли парком і як він тримав мене за руку і освідчився. У відповідь почула лише різкий, неприємний сміх. Вона відставила чашку і кинула мені в обличчя:
– Ти справді наївно думаєш, що комусь потрібна така сіра миша без грошей і стилю? Він просто крутить тобою, пограється і кине, бо одне від тебе хоче, але ніколи не жениться.
Ці слова засіли в мені глибоко. Мама повторювала це щодня, і з часом я сама почала вірити в це. Мені здавалося, що я справді недостойна Назара, що він жартує з мене, що він добре бачить мою бідність і відсутність дорогих речей. Ми якраз почали частіше сперечатися через якісь дрібниці, бо я нервувала, шукала у його словах приховані підтексти і звинувачувала у тому, чого не було. В один вечір після чергової сварки, де я наговорила зайвого, я прийняла рішення, яке здавалося мені єдино правильним. Я вирішила поїхати за кордон, заробити грошей, купити собі купу дорогих речей, змінити зовнішність і довести всім, а насамперед мамі і собі, що я чогось варта.
Зібрала валізу, купила квиток на автобус і виїхала, навіть не попрощавшись із Назаром нормально. Мені здавалося, що відстань усе вирішить сама.
Роки за кордоном минали у важкій праці. Я працювала на кількох роботах одночасно, економила на всьому, купувала той самий омріяний одяг, відвідувала салони краси, намагалася відповідати тим критеріям успіху, які мені нав’язали з дитинства. У мене з’явилися гроші, гарний гардероб, але, що з того, що у мене був айфон, а я мила підлогу в господині, яка покрикувала, що я не правильно це роблю.
За весь цей час я так і не зустріла жодного чоловіка, який дивився б на мене так само, як колись Назар. Усі мої спроби побудувати стосунки розбивалися об те, що я порівнювала нових знайомих із ним, і ніхто не витримував цього порівняння.
Коли я повернулася у своє рідне місто, минуло вже чимало часу. Я йшла знайомими вулицями у дорогому пальті, з новою зачіскою, несучи за собою брендову сумку, але відчувала себе такою ж самотньою, як і в день від’їзду. Моє серце шалено калатало, коли я опинилася біля того самого парку, де ми колись проводили вечори.
Я зупинилася неподалік і замерзла на місці. На лавці неподалік сидів Назар. Він майже не змінився, хіба що у волоссі з’явилося трохи сивини, а на обличчі залягли звичні втомлені зморшки. Він просто дивився кудись перед собою, тримаючи в руках телефон.
Я хотіла розвернутися і піти, бо треба було одягнутися ще красивіше, ще модніше, зробити професійний макіяж і аж тоді прийти, наче випадково, показатися на всі сто.
Але в цей момент він підвів голову і побачив мене.
Назар різко встановився з лавки, зробив кілька кроків у мій бік і завмер. Ми кілька секунд дивилися одне на одного просто в очі, і весь мій дорогий одяг, весь мій зароблений статус раптом стали абсолютно ніякими, порожніми декораціями.
– Ну і як тобі там жилося? – він гірко усміхнувся, дивлячись на моє пальто. – Заміж вийшла, напевно, все добре у тебе? Бачу, можна така, й не підступиш до тебе.
Я стояла посеред алеї, стискаючи ручку сумочки, і розуміла, що всі ці зароблені гроші, дорогі речі та намагання довести власну вагу не вартували й хвилини того тепла, яке я власноруч викинула з життя через мамині слова і власну дурість.
– А ти підступи, Назаре, якщо ще не забув мене, – прошепотіла я.
– Не забув, – сказав він і обійняв мене.
