То було давно, мені тоді було сорок п’ять років і я була ображена на весь світ. Ще б пак – тільки знайшла хорошого чоловіка і на тобі, готуйся, любонько, на вихід.
До Мирона у мене були й романи і навіть один шлюб, але дітей не було і я раділа, що все так, бо як би я дитину саму покинула. А так, ніхто за мною й сльозу не пустить, хіба Мирон.
– Чому ми так пізно зустрілися, – питала я його, а він не розумів, чому в моєму голосі стільки туги.
Я не говорила йому нічого, та й собі не говорила і сказала, що не буду нікуди ходити, краще буду жити кожен день, мов останній. Начиталася Коельйо і думала, що живу в романі, що все не по-справжньому і я прокинуся, а то все мені приснилося. Отак я втікала від реальності, бо дуже вже мені останні місяці було зле, а далі й спину почало тягнути.
Моя подруга недавно відійшла від такої недуги, тому я розуміла, що далі моя черга. Ну, хоч їсти можу, а то вона мені казала:
– Ти знаєш, так мені хочеться смальцю зі шкварками і молодою цибулькою.
– Уляно? Та я тобі вже несу, в чім питання?
– Я не можу його їсти, якщо хочу ще трохи тут побути…
І таке було в її голосі. А я нічого, навіть поправилася, апетит є.
Але настав той день, коли застав мене Мирона на підлозі, не знав, куди й бігти. А я йому белькочу, що я в пакеті все склала, там одяг на стіл, гроші є на церемонію, я все продумала. Говорила, що я його дуже люблю, але вже пізно щось робити.
Далі вже перед очима миготіли обличчя, я нічого не розуміла, хотіла лише спокою, але я не могла заснути, бо чиясь дитина вже так волала, що я аж очі відкрила.
– Та дайте вже спокій!, – кажу і бачу Миронове обличчя наді мною.
– Ольго, у нас дівчинка, який спокій? Дитина їсти хоче.
– Ти з мене жартуєш? В такий момент?
Я така люта ніколи в світі не була, мені аж слина з рота пирскала, а він такий щасливий та мені згорточок дає.
– Ось, вона в мене була, лікарі поклали, поки ти прийдеш до тями.
Звичайно, що я і в плач, і в сміх, бо я жива і ще й дитину маю! Та то сон якийсь!
– Мироне. Вщипни мене.
– Чого?
– Вщипни чи то не сон… Та аж не так!
Цю історію Мирон завжди розказує на всіх наших святах і зборах. Особливо йому вдається міміка лікаря на приймальній, який мало не охрип, бо інтерн не розрізняє жінки при надії.
– Ви чому вчилися стільки років, – пародіює Мирон.
Далі нас везли в пологовий, там вже дісталося Миронові, що він не розумів, що з його жінкою діється.
– Але в мене ніколи не було дітей, – виправдовувався він.
І отак я заново народилася. Відтоді я завжди ходжу на всі медогляди, бо я маю для кого жити і все роблю для того аби могла якомога довше підтримувати мою донечку і онуків дочекатися.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
