«Чому він за всі ці роки не запропонував мені вийти за нього заміж?» – крутилося тепер в голові. Але тоді, коли ми лише сходилися, то все було таким логічним

– Іринко, ти вже маєш за плечима шлюб з білим платтям і фатою, як і я зі смокінгом. Це принесло нам щастя? Ні. Отже, справа зовсім не в тому, як ми себе називаємо, а що ми один до одного почуваємо. Я тебе люблю, а ти мене?

– І я тебе, – казала я Любчику.

Він справді мав рацію, бо я виходила заміж в двадцять п’ять та вірила, що це на все життя, а в тридцять п’ять зрозуміла, що нема для кого старатися, а життя минає.

У нас з чоловіком не було спільного майна і спільних дітей, тому ми розійшлися і зітхнули з полегкістю.

А потім я зустріла Любчика – впевненого, міцного, з чудовою усмішкою, від якої тануло моє серце і я закохалася, як юнка.

Що мені було до того, що він не хоче мене заміж брати? Та я там була і нема там нічого хорошого, а от жити з Любчиком – то є щастя і радість.

Минали роки і я почала десь глибоко в душі надіятися, що ми таки одружимося і у нас будуть діти, але й далі думка Любчика була визначальною:

– Іринко, ми пів світу об’їздили, що ми їли смачне та пили, що з дітьми б ніколи так не відпочивали. Тобі треба в твої сорок років замість запаху Кензо запах з підгузок? Я особисто дітей не хочу, для мене це принципово, тому я тебе попереджаю одразу – хочеш дітей, тобі зі мною не по дорозі.

Звичайно, що я вибрала конкретного Любчика, ніж якусь примарну дитину в брудному підгузку.

І ось тепер, коли я вже певна, що ми будемо разом до кінця, прибігає щасливий Любко і каже, щоб я вибиралася з його хати.

– Ірино, ти доросла жінка, тому прошу без емоцій. Марина скоро приведе на світ моє маля і я дуже тому радий. А ти маєш піти.

Отак. Дав мені речі свої забрати і все.
А те, що я йому на сорок років кабінет переобладнала – байдуже, що за мої гроші жили – байдуже.

– А ти що хотіла?, – спитала мене мама, – Ти це все сама допустила, тому не маєш ні на кого дорікати.

Так, я не мала нікому жалітися, бо чула лиш одне – ти це допустила, треба було бути мудрішою, а тепер тобі з кожної праски донесуть, як Любчик гуляє зі своїм сином і який він щасливий та ні словом мене не згадує.

– Доню, ти тут щастя не знайдеш, – казала мама, – Їдь кудись, бо я не можу на тебе дивитися. Адже тебе вже нема, тієї, яку я пам’ятаю.

Куди я маю їхати? Чому я маю їхати, якщо все моє життя, то моє місто? Тут вчилася і мама моя тут і найкращий в світі чоловік Любчик тут і він скоро отямиться та до мене вернеться.

Тільки випадок дав мені вибратися з міста, бо я б і досі жила з мамою та чекала на Любчика. Мене відправили у відрядження, а я й не дуже відпиралася і нове місто мене просто зачарувало, затишне і зелене, а ще там мене ніхто не знав і це було таким щастям!

Я закохалася в місто, а вже потім в свого сусіда по командировочній квартирі.

– Ми маємо одружитися, – сказав він, – Бо так не годиться.

– Ти впевнений? В наші роки, – не вірила я вухам.

– Так, тим більше в наші роки! Який приклад я подам онучці?

Тепер я їжджу на озеро в ще зеленіше село, ніж наше місто, де ми приймаємо дітей Миколи з онуками. Вони раді, що я трапилася батькові на його життєвій дорозі, а я яка рада, що наважилася на одруження. Я себе зовсім по-іншому почуваю, хто би що не говорив.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page