«Боже, що ти з себе зробила?», – такими фразами нас часто зустрічають люди, які поняття не мають, що ми проходимо в цей період і яких зусиль вартує втримати обличчя, щоб не втекти на не просидіти в ванній з включеною водою.
І подібне сталося зі мною багато років тому, проте я й досі не можу забути тих слів, бо вони наче снігова лавина ввірвалися в моє сімейне життя.
Я чекала дитину. За цим реченням були десять років надій і сподівань, купи спроб і зневіри, коштів і економії на усьому. Але нарешті мені вдалося і хоч я розуміла, що маю не найкращий вигляд, але для мене то була дрібниця.
І ось на моєму шляху, наче з-під землі з’являється університетська подруга, яка жила в тому ж місті, що й я, але ми не бачилися роки, а тут на тобі, зустрілися. І вона окинула мене поглядом і каже:
– Так, оце тебе, подруго, життя змінило. А я дивлюся, чи то твій чоловік сидів в ресторані вчора з молодою дівчиною чи ні.
Я не знала, що й сказати. Мені й на думку не спало спитати елементарне – а ти пам’ятаєш мого чоловіка? Хоч ми з Ярославом одружилися ще студентами і Віра його тоді бачила, але пройшло стільки років, люди ж міняються.
Я не стала їй говорити, що чекаю дитину, що відчуваю, я навіть не змогла пожартувати чи перевести розмову на інше. Ні, я пішла додому і довго сиділа в ванній, розуміючи, що подруга права.
Я сама це знала, просто інколи хочеться бачити себе іншою, молодою і гарною, а не ось такою.
Коли прийшов чоловік, то я вчепилася в те чи він когось має. Слово за слово і він пішов з квартири. Я була певна, що до іншої.
Далі до мене через годину приїхала моя мама.
– Перестань. Дитині потрібна спокійна і врівноважена мама, ану пішли поп’ємо чаю, розказуй, що сталося?
І я почала з того, що Ярослава з кимось бачили, а я не маю сили на те аби втримати чоловіка.
– Дитино, ти думаєш, чого я так швидко приїхала? Мене привіз Ярослав і він чекає в машині, він переживає за дитину і не розуміє, чому ти так себе накрутила. Він не був ні в якому ресторані, бо вчора їздив до його матері і вона підтверджує це, завтра прийде до тебе і поговорить з тобою. Може й сьогодні подзвонити, якщо ти наполягаєш.
Але я ніяк не могла заспокоїтися і прийшлося викликати швидку, на щастя, все обійшлося.
Мені знадобився час аби мій розум прояснився, аби я нарешті почула, що каже моя мама, мій чоловік, свекруха, рідні. Без їхньої підтримки я б не стала мамою чудової дівчинки, яка нас усіх остаточно примирила.
Пізніше я все себе картала, чому я так повірила в слова незнайомої і чужої жінки, без доказів, а рідним, які все життя поруч – ні? Якби я зараз почула, що мій чоловік гуляє, то я б перепитала чи він тепло одягнений, то хай гуляє. Але тоді для мене це було щось.
І найдивніше – я більше ту подругу не бачила. Й досі не можу зрозуміти, чому тоді вона мені зустрілася і для чого?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
