fbpx

Чотирнадцять років минуло відтоді, я вже й думати про те все забула, але не чоловік. Зібрав речі і пішов. Сказав, що через той випадок. Як? Як можна було щодня мені в очі дивитись і знати, що піде

Я другий тиждень не можу заспокоїтись. Волаю вголос. Мене наздогнав закон бумерангу, відплата чи ще щось. Свекруха сказала, що це справедливість перемогла і відмовилася зі мною спілкуватися.

У травні нашому молодшому синові виповнилося 18 років. Є ще старший син та дочка. Вони повнолітні. Нещодавно чоловік сказав, що він виконав свій батьківський обов’язок перед дітьми, виростив їх, у майбутньому допомагати не відмовляється, спілкуватися з дітьми так само, але від мене йде.

А все тому, що йому не дає спокою моя помилка молодості і він, виявляється, не пробачив мене. Він тоді забув про свою гідність, але сім’ю зберіг і дітям був завжди хорошим батьком, а мені дбайливим і уважним чоловіком.

Ми познайомилися в інституті, на останньому курсі побралися, і посипалися в нас один за одним діти: син, дочка та знову син. Погодки. Діти підросли, і я вийшла на роботу. Чоловік улаштував у поліклініку до свого приятеля. Там більш гнучкий графік, що зручно для нас із садочком.

Робота, діти, будинок, кухня, турботи, колесо без кінця і краю мене якось затягло, закрутило, безпросвітно.

У чоловіка з’явилася дача та рибалка, у нього вихідні, у мене сумка з продуктами стала більшою і тягла я її вже з ринку сама у вихідні. Діти допомагали, у пакетах зелень несли, картоплю тягли. Було якесь грандіозне випробування, а не життя.

Той час у мене спливає перед очима у не хороших снах: ситий, вмитий і задоволений чоловік на дивані у вихідний, діти, що волають, свекор і свекруха, що прийшли на обов’язкову вечерю в неділю і я в милі бігаю то на балкон з речами сушитися, то до каструль, що видають різні аромати.

А потім я занедужала та потрапила до стаціонару. Ні, не до стаціонару, а до раю. Не було роботи та викликів, не було чоловіка, якому треба було вечерю готувати та подати до телевізора, дітей, яких треба було нагодувати та зайняти, щоб вони не рознесли дім. Не було каструль, магазинів, сумок, базару. Був рай. Тиша та спокій.

Там, у раю, я йшла на поправку дуже погано, довго і повільно. Там же, згодом, я й познайомилася з однією дуже цікавою людиною. Він допоміг мені повернутися до життя. З ним я після виписки почала іноді зустрічатися, він же дарував мені свято.

Добре, що робота дозволяла зустрічатися з іншим. А чоловік, виявляється, цілком може і дітей із садочку забрати, і на ринку самостійно впоратися, і сумки додому принести, і вечерю приготувати, і, уявіть собі, навіть знає, де виделку та ніж у своєму будинку взяти. Я не говорю, що вся робота лягла на його плечі. Звичайно, ні. Але частину турбот він узяв на себе.

Так тривало рік. Таємні зустрічі, викручування, але припиняти я нічого не збиралася. Я закохалася. Він часто казав, що хоче бути зі мною, збирався знайомитися з моїми дітьми, думав, як їх привернути до себе, розповідав, як ми щасливо заживемо, мріяв, що я подарую йому також дітей.

Двоє. Сина та дочку. Я була щаслива в ці хвилини, вірила і наївно припускала, що це є те саме щастя і кохання. Адже коли чоловік заводить стосунки із заміжньою жінкою, він несе повну відповідальність за те, що відбувається, і рано чи пізно він повинен буде взяти на себе турботу не лише про жінку, а й про її дітей .

Якось я не прийшла ночувати. Просто втомилася і ми заснули. Заснули так міцно, що прокинулися лише вранці. Того дня я чоловікові все розповіла та попросила піти.

Увечері про все розповіла коханому. Думала, що він зараз зрадіє і як джентльмен скаже, щоб я не переживала і не хвилювалася, він нас не залишить. АЛЕ!!!! Але замість того, щоб зрадіти, він відсторонився і сказав: «Не треба було цього робити, адже нас насправді нічого не пов’язує, ми просто добре проводили час разом. Я не хотів тобі говорити, але в мене є дружина та двоє дітей, і я зовсім не планував розлучатися».

Мій стан уявити легко. Щойно я з’явилася вдома, як чоловік поцілував дітей та пішов. Виявляється, свої речі він уже вивіз.
Так і ходив…

На роботу, до дітей та на квартиру. Місяць. А потім я попросила не йти. Він залишився. 14 років із того дня жили щасливо. І ось прийшов кінець. Пішов у бабусину квартиру. Один. Ремонт попереду. Діти обіцяють допомогти. Не засуджують. Вони його розуміють.

А я не розумію. Як можна, проживши стільки років, носити у собі все це, а потім зібратися та піти? Він сказав, що не хотів, щоб діти росли без батька, тому й повернувся. А тепер діти дорослі, все розуміють.

Якщо мені потрібне розлучення, то я отримаю його на першу вимогу. Але жити зі мною разом він більше не хоче жодного дня.

Ми прожили 23 роки. А залишилися тільки пил і попіл.

Хіба, за скільки років, все не залишилося в минулому, адже скільки щасливих днів ми прожили разом після того випадку. Не розумію.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page