Чув, Дмитре, – гукає сусід до мого чоловіка через паркан, – Аделя знову від чоловіка пішла. Вчора в автобусі із нею їхав, то казала, що вже назавжди. Цього разу точно”. сусід посміхається у свої пишні вуса і спостерігає за реакцією мого чоловіка. Я ж роблю вигляд, ніби мене та новина і не стосується, викопую кущі малини, а сама млію і поглядаю на Дмитра. Ну невже ж знову?

“Чув, Дмитре, – гукає сусід до мого чоловіка через паркан, – Аделя знову від чоловіка пішла. Вчора в автобусі із нею їхав, то казала, що вже назавжди. Цього разу точно”. сусід посміхається у свої пишні вуса і спостерігає за реакцією мого чоловіка. Я ж роблю вигляд, ніби мене та новина і не стосується, викопую кущі малини, а сама млію і поглядаю на Дмитра. Ну невже ж знову?

Моєї руки Дмитро просив ледь на ногах тримаючись. Та й як просив? Більше на Аделю жалівся, на те, що покинула і піде за Петра Симеренка заміж:

— Їй такого щоб із домом, з машиною, з достатком одразу. Що я – сирота? – ковтав сльози, що рясно текли йому щоками, – А я їй пообіцяв, клявся: все буде. А вона не вірить, весілля в суботу вже. Гань, а тобі машина треба?

А я кохала Дмитра. Кохала і кохаю беззавітно. Мені не треба було ні статків ні багатств, готова була на соломі спати і рядном вкриватись, аби біля Дмитра, аби лиш поруч із ним.

— То йди мені за дружину, – сказав так просто, ніби яблуко запропонував. – А що?  – сам своїй думці був радий, – Я тобі дім збудую і машину куплю і діти у нас будуть, все буде краще ніж у того Симеренка. Завтра заяву подамо.

На завтра я вже була готова. Виглядала у вікно, чекала свого Дмитра, але й не вірила що прийде, бо ж учора не любов у ньому говорила, а оковита і гірка образа на ту його Аделю.

Та Дмитро прийшов і ми таки побрались за місяць. Весілля грали у ресторані і гостей запрошено було стільки, що мої батьки за голову узялись:

— Дмитре, та звідки такі гроші? В нас і половини не стане.

А мій чоловік лиш сказав, що в нього буде краще і багатше, от тільки не уточнив від кого. Батьки раділи за мене, бо думали, що Дмитро для мене старає. А я ні на що уваги не звертала. Хай міряється із Симеренком, хай робить краще.

Ну і що що не кохав? Тоді я була певна, що моєї любові на двох стане. Тоді мені здавалось, що лиш поруч буду і вже щаслива. Не знала я наївна, що на мене чекає.

Вперше він пішов до Аделі, як її чоловік до іншої пішов. Я саме на дев’ятому місяці а він прийшов речі збирати:

— Ти ж знала, з самого початку, знала, – сказав у очі дивлячись. – Я не можу без неї. Не можу.

У мене син на світ з’явився, а Дмитро на заробітки поїхав. Не для того, аби нам із сином допомогти, для того, аби на квартиру у місті заробити, бо Аделя в селі жити не хотіла.

Та от, поки Дмитро заробляв, Аделя життя своє влаштовувала. Він у Швеції працює, а вона вже й заміж вийшла. Написала повідомлення про те, що ключ від квартири залишила сусідці і що він повинен за оренду заплатити. Та й все пояснення.

Дмитро прийшов ледь на ногах тримаючись того ж вечора, як повернувся. Просив сина побачити, а потім вже йти не хотів, а не хотіла його відпускати. Гірко мені було на душі, але й радісно – повернувся, до мене повернувся.

Вісім років щастя, ще дві доні, а потім я дізналась, що він з Аделю зустрічається таємно. У місті їх бачили, заходили до місцевого готелю.

Рік вони зустрічались, рік я ділила свого чоловіка із тією жінкою. Потім щось між ними трапилось і вони розбіглись. Дмитро сам не свій ходив, а я раділа. Минула хмара чорна, сім’ю буде збережено.

Але вже за тиждень Аделя сама прийшла до нашого дому. Він тільки її побачив, так куртку на плечі і зник з нашогожиття на два роки. Не телефонував, не цікавився, як ми.

Звісно ж повернувся потім, але я вже приймати не хотіла, хоч і бажала його повернення усім своїм єством. Діти були проти того. Сказали, що як батько повернеться, то й не мама я їм. Шкодували мене, не могли Дмитра пробачити.

Але Дмитро старався прощення заслужити. Робив усе, аби ми його прийняли в сім’ю. Каявся, обіцяв, що більше того не повториться. І от знову – Аделя розлучилась.

Почувши ту новину чоловік кинув граблі і пішов до хати. Я за ним тихцем, а в самої на душі вовки виють.

— Я все знаю. Ти як? – чую його розмову телефонну, – мені прийти?

Я вийшла у веранду, поглянула на себе у дзеркало. Що робити? Куди бігти? Казати дітям хай з ним балакають? Господи, та скільки ж це буде продовжуватись?

Як же мені все це припинити щоб раз і назавжди?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page