– Скільки вже вони сюди грошей попередавали, а ви десь толк бачите, – казала Параска подругам, – все як в суху землю, то машину поламав, то дах посікло градом, то ще щось. Не ведеться мені нічого!
І жінки головами хитали , наче й співчували, а мене цікавило тільки те, чи вони їй пригадають, відколи такі пішли у неї халепи. Бо я – точно знаю.
Парасці зараз за сімдесят, ще міцна жінка, була у неї й сестра та брат, вона залишилася на батьківській оборі господарювати. Та не так господарювала, як обкладала обору якимись халупками, мені аж дивно було нащо то стільки тих халупок та ям, якщо туди не було й чого складати.
Жили вони як усі – від зарплати до зарплати. Тоді вона розказувала, що її сестрі Тані добре ведеться, бо поїхала на схід на сезон і замість того аби привезти зерна та соняшнику, то вона там залишилася жити.
– А там все чорнозем навколо, – казала Параска, – палицю тикни в землю і вона плід дасть! Там птаства незміряно, вони кожну неділю як не качку, то гуску їдять! Не те, що в нас!
Я так тоді наслухалася її розмов, що й сама вирішила поїхати на буряки. Таню я знала, тому написала їй в те село, де розповідала Параска вона живе, а та й відписала.
Отак я кілька років туди на сезон їздила, Таня наших в себе приймала помитися чи водила погуляти в клуб, добре вона з чоловіком жила – то щира правда.
А якось мені лист від Тані прийшов, писала, що ніяк не може отримати відповідь від брата та від Параски, нехай я піду до них та спитаю про те, чи поможуть вони їй. Як саме допомогти вона не казала, але я таки пішла до Параски з тим листом.
– Ти дивися, яка влізлива, – вхопилася Параска в боки і я не знала чи вона до мене, чи вона до Тані, – там такі багачі, а я їй чим поможу?
Я вискочила з хати і написала Тані, що нічого не дізналася і з чим їй треба допомогти, то я б помогла. Бо справді, вона добре до мене ставилася тоді, коли ми у них там працювали. Але Таня не відписала мені.
Я до Параски вже й не ходила питатися, що там у них сталося, а в селі люди й не говорили ні про що.
Ми дізналися вже тоді, коли знову поїхали на сезон. Тані не стало…
Перед тим її покинув чоловік. Вистачив з донькою з хати, бо вже дуже муляла очі вона свекрусі, та казала, що син її не такий став, як був.
Не знаю, ми бачили господаря і господиню, коли в них були, а тепер що – не розумію.
Таню прихистили в тому селі якісь люди, а вона чомусь різко стала танути.
– Листи до своїх писала аби доньку її забрали, а ті не відписували. То вона отак і пішла, а донька залишилася.
То вже чоловік дитину й забрав до себе, якось нова жінка її прийняла, – розповідали місцеві про той випадок.
І я можу певно сказати, що з того року й почали в Параски неврожаї та гради на хату летіти, то мошкара, то жаби, то медведка.
Діти її росли язикаті, як і мати, не вміли її послухати і життя своє влаштовували, як їм було зручно. Далі дітей на неї залишили і за кордон виїхали. А онуки в тій хаті одній і живуть та батьківські гроші на всілякі гульки пускають і ще й бабусі в кишені заглядають, бо ж та все на базар носить.
– Несу, щоб жаби не поїли, – каже всім.
Отак крутиться в свої роки, добре, що хоч ще силу має, а от чи має пам’ять та совість – того я вам сказати не можу.
Ні разу вона зі мною про Таню не говорила, не чула я аби вона в церкві молебень замовляла за її душу, бо я завжди пишу Таню разом зі всіма своїми родичами. Добра була людина і шкода, що так їй пішла життя. хто його знає чи одужала б вона вдома. Хто знає…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
