fbpx
Історії з життя
Чужа дитина – це завжди чужа дитина. Вона не слухається мене, і часто не реагує на мої прохання. Поводиться так, ніби в нашому домі господиня вона, а не я, намагається командувати і за кожну дрібницю – біжить скаржитися своєму батькові, тітці або бабусі

Я заміжня за чоловіком, у якого є донька від колишньої дружини. Матір залишила її і погнала закордон до свого нового кохання. Ця жінка вже має двох дітей від нового чоловіка, і про старшу доньку майже не згадує. Тільки телефонує до неї 1-2 рази на місяць, і кілька разів на рік надсилає недорогі подарунки. Хоча дівчинка дуже сумує за матір’ю, та ніколи не провідує її, і не кличе до себе.

Коли ми з чоловіком тільки-тільки починали зустрічатися, то його донька від колишньої дружини в основному жила з бабусею. Потім бабусі стало важко з нею справлятися, і вона відправила дівчинку до нас. До заміжжя я вважала, що зможу взяти чужу дитину, адже вона рідна дитина мого коханого чоловіка. Всіляко намагалася знайти до неї підхід, і подружитися, але коли вона почала постійно жити з нами – я зрозуміла, що це не можливо.

Чужа дитина – це завжди чужа дитина. Вона не слухається мене, і часто не реагує на мої прохання. Поводиться так, ніби в нашому домі господиня вона, а не я, намагається командувати і за кожну дрібницю – біжить скаржитися своєму батькові, тітці або бабусі. Ті потім виносять мені мозок, і читають лекції на тему того, що я нібито повинна бути терпимою, і проводити з нею більше часу. Їхній головний аргумент, чому я повинна з нею сюсюкаться: «У тебе ж теж коли-небудь буде дитина, так що вчися бути матір’ю». Дівчинку ж вони майже ніколи і ні за що не сварять, закривають очі на її пустощі і грубість. Вона через це росте  примхливою і розпещеною дитиною.

Чоловік, слава богу, не звинувачує мене ні в чому, і не засуджує за те, що я не можу знайти спільної мови з його донькою, але просить бути мудрішою і лояльнішою. Він працює по 6 днів на тиждень, і приходить з роботи пізно ввечері, тому з його дитиною доводиться весь час сидіти мені. Хоч дівчинці вже 12 років, її бабуся все одно забороняє залишати вдома одну надовго. При цьому сама сидіти з нею не хоче – якщо навіть погодиться, то не довше ніж 2-3 години, і обов’язково замучить мене і чоловіка питаннями: а чому це я з його донькою не няньчуся, не займаюся, і кудись збираюся йти? Те, що у мене крім її внучки є особисті інтереси, справи і підробіток – їх не хвилює. Бабуся дівчинки вважає, що раз я вийшла заміж за її батька, то і виховання повинна взяти повністю на себе…

Можливо, якби я не відчувала постійного тиску з боку родичів чоловіка, то у нас з його донькою стосунки склалися б інакше, але зараз я вже 100 разів пошкодувала про те, що погодилася жити в одному будинку з нею. Мене дратує її неохайність, лінь і невихованість. Я зрозуміла, що ніколи не зможу прийняти її як свою дитину. Раніше я б просто пішла від чоловіка, якщо б знала, що так вийде, але зараз я вже при надії, і не хочу бути матір’ю-одиначкою. Навіть не знаю, як вчинити… Може зробити так, щоб ця дівчинка сама захотіла з’їхати від нас назад до своєї бабусі?

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook