Він людина не проста був завжди, у них зі свекрухою доволі специфічні стосунки і я в них ніколи не лізла, бо не в тому я була віці і що я могла зробити, коли люди таке собі життя вибрали.
Справа в тому, що свекор завжди був по заробітках, свекруха сиділа вдома з дітьми і закривала на все очі, її найбільшим щастям було те, що у неї найкраща хата і в хаті, та паркан з нержавійки.
І ось в таку родину я прийшла, без багатих батьків і свекри не були мені раді. Але ми з Сашком любили один одного і я думала, що ми собі будемо жити окремо і все у нас буде добре.
Але так сталося, що прийшлося і моєму чоловікові зазнати тих заробітків.
– Поживи з мамою поки, а я зароблю грошей на квартиру, хоч на оренду і будемо жити окремо, – запевняв мене чоловік.
Але свекруха вже так до мене ставала, що я й хвилини в тому домі бути не хотіла і не довго думаючи, я поїхала за чоловіком.
Вони якраз біля самого моря в Миколаєві робили на об’єкті і я жартувала, що мене Сашко возив на море, бо то звучить набагато краще, ніж те, що ми жили всі в гаражі, а ми свій куточок відгородили шторкою, готували на балоні, там же.
Коли я туди приїхала, то просто за голову вхопилася, як все у них брудно, суцільна антисанітарія. Мені прийшлося і все прати, домовитися з сусідами тієї дачі, що за гроші ми будемо в них прати речі. Далі ходила на базар, купувала продукти і готувала на всіх їсти.
Мені було дуже важко, адже мені було якихось двадцять років. Я ще сама толком не вміла готувати, а тут така відповідальність готувати на вісім людей.
Звичайно, що було всяке, але я ж безкоштовно це все для них робила, вони мені за це не платили гроші і я дуже старалася аби їм вгодити. Для мене найбільшою винагородою було те, що я поруч з чоловіком, хай на вузькому матраці, але з ним і море. В море я просто закохалася.
Бувало, сяду на березі і ті хвилі наче змивають з мене кожне прикре слово, яке хлопці хоч-не-хоч, але казали, бо не встигла до обіду, чи щось несмачно… І замість того аби лити сльози, я йшла на беріг моря і воно мене заспокоювало.
І тоді й сталося між нами свекром те, за що він тепер перепрошує.
Але питання в тому, що й після того було дуже багато речей, які він робив і говорив, які були болючіші, але він за них пробачення не просить.
А тепер на ноги йому дало, що не може ходити, треба міняти суглоби, але треба коштів. А хто заробить, як не я та його син.
І каже мені він:
– Ти ж не маєш на мене ока, Марто, що я колись, як ми на морі працювали, на тебе сварився, що ти наварила гречки ціле відро і хто її мав їсти. казав, що ти продукти зіпсувала? То я в тебе за те прошу вибачення.
А мені наче хто хвилю води холодної наклав і моря нема. Накрило мене те, що я так старалася і така була молода, а мені ніхто поблажки не зробив. А я тоді йому кажу:
– Пам’ятаю, але ви чогось не згадуєте, в якій ви тоді чистоті жили, що я вам безкоштовно куховарила та все з вас прала, та мила. Щось я не пам’ятаю чи ви мені за те хоч дякували? Ви пам’ятаєте чи дякували?
Замовк він, а я от думаю, для чого ти в людини просиш пробачення, як хочеш її вколоти? Ніяк того не можу пояснити. А ви що думаєте з цього приводу?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота