fbpx
Історії з життя
Чи то біс мене поплутав, чи то я остаточно з котушок злетіла, але одного дня я зібрала свій чемодан і поки донька була в садку, а чоловік на роботі – втекла до свого віртуального чоловіка. Так почався мій тернистий шлях

Я щойно скінчила школу і була по суті ще дитиною. Одного разу в маршрутці, до мене підсів симпатичний спортивної статури чоловік і запропонував познайомитися. Я погодилася, хоч він і виглядав значно старшим від мене. Так ми розговорилися, і він запросив мене на побачення. Я погодилася піти. На зустрічі він зізнався, що одружений, але давно не живе разом з дружиною, адже почуття давно минули. Я не злякалася цього, адже він мені сподобався. Так ми зустрілися кілька місяців, і я відчула, що при надії. Він розлучився і забрав мене прямо з-під батьківського крила зовсім ще дитиною, по суті.

З’явилась наша донечка, і ми зажили щасливо в нашому затишному гніздечку. Так я називала маленьку кімнатку в сімейному гуртожитку. Дуже складно жити з дитиною в такому місці. Простору не вистачало і наші з чоловіком непорозуміння на порожньому місці частішали. Я не мала ніякої освіти, та й працювати мене чоловік не відпускав після декрету – вже дуже ревнував. Так ось і проводила я своє молоде життя в кімнатці шістнадцяти метрів.

Щоб знайти хоч якусь віддушину я занурилась в журнали. Там я побачила колонку знайомств. Так я познайомилася з одним чоловіком , який жив за кордоном. Листи надходили до моєї подруги і чоловік ні про що не здогадувався. Чи то біс мене поплутав, чи то я остаточно з котушок злетіла, але одного дня я зібрала свій чемодан і поки донька була в садку, а чоловік на роботі – втекла до свого віртуального чоловіка.

Так почався мій тернистий шлях. Спочатку все було добре – мені подобалося, і мене огортали увагою, якої так не вистачало. Але потім все частіше я почала сумувати за донькою. Коли ейфорія від почуттів пройшла – мене здолав сором. Як я могла так вчинити? Я спробувала зв’язатися зі своїм чоловіком, але мені відповіли, що відтепер я для них ніхто. До того ж я дізналася, що при надії. Мій співмешканець наполіг на тому, щоб дитину залишити, і у нас з’явився син.

Мій хлопчик став віддушиною і хоч трохи допоміг забути про те, що я залишила свою дочку. Жили ми дуже скоромно. Я навіть сумувала за своєю кімнаткою, коли мені доводилося рубати дрова для плити, адже газом в селищі, де ми були, ніколи і не пахло. Мені не вистачало теплої води і елементарних зручностей. Те, що я сприймала з першим чоловіком за убогість, тут було розкошами.

Співмешканець ніяк не допомагав по дому, та й до сина був байдужим. Так йшли роки. Я тільки могла представляти, як моя донечка пішла в перший клас, як привела подруг додому, як почала зустрічатися з хлопчиком, як одягала плаття на випускний …

Коли мій чоловік пішов у кращий світ, я вмовила сина приїхати до мене на батьківщину. Минуло двадцять років. Мої батьки радо прийняли нас і багато розповіли про мою донечку, адже вона з ними у прекрасних відносинах. Я маю номер телефона моєї дитини, але зателефонувати не зважуюсь. Як пояснити дорослій жінці свій вчинок. Вона виросла без матері і я їй ніхто, але…

Сиджу з телефоном і плачу. Що робити? Зателефонувати? А як почати розмову? Як?

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головне фото ілюстративне – freepik.

facebook