Чи то доля в мене була така: потрапляти з-під дощу та під ринву, чи то звичайний збіг життєвих подій, чи моя в тому вина, що дозволяла себе на прив’язі тримати? Одному всевишньому це відомо. Як би там не було, я спробувала відв’язатися і стати незалежною, та потрапила до іншого на поводок. Зібравши в кулак усю волю, я зуміла, хай навіть по живому, розірвати цей ланцюжок контролю.
Я була пізньою та єдиною дитиною в інтелігентній і строгій сім’ї вчителів. Якийсь час мій тато був директором школи, де я й навчалася, а мама була моєю першою вчителькою. Тато вимагав, щоб ми з мамою в усьому були бездоганними. Мовляв, маємо бути прикладом для його колег та учнівського колективу.
Мама щоденно писала конспекти й перевіряла зошити, готуючись до уроків, адже батько до неї був суворіший, ніж до інших учителів. Я старанно писала й переписувала домашню роботу, щоб там красувалася тільки п’ятірка, читала й перечитувала, що аж напам’ять увесь текст знала.
Коли з квіточок домашнього контролю дозрівали ягідки, мені вже солодких плодів прагнулося скуштувати, але вони були під забороною, хоч були зовсім невинні: з подружками до вечора погуляти, в кіно піти чи на танці.
Від батька чула тільки одне: ще зарано, вчитися треба, а мама не наважувалася йому заперечувати.
В одинадцятому класі недільного дня золотої осінньої пори мене побачив юнак, який щойно повернувся з армiї. Я його знала, а він мене заледве впізнав, мовляв, підросла, справжньою красунею стала. Я була спрагла на красиві юначі слова, біля мене ще ніхто так не упадав, як цей мій перший хлопець Богдан. Знаю, що я подобалася однокласникам і трохи старшим, але вони побоювалися суворої вдачі мого тата. Але Богдан був не з лякливих, тож між нами розцвітало наше перше кохання.
Для тата не залишилося непоміченим, як біля мене увивається хлопець. Він був вражений і збентежений: його донька-випускниця закохалася, про вступ в інститут і не згадує. Відчувало його серце, чим то закінчиться: Богдан, дотримуючись давніх звичаїв, прийшов зі своїми родичами свататися, надіючись, що в такій обстановці батько погодиться, бо його рідні дуже бажали мене за невістку.
Я стояла й «піч колупала» не тільки тому, що засоромилася, але й від почутого, що тато нізащо не хоче мене віддавати заміж, хоч уже й мама просить, бо «такий гарний хлопець, така поважна родина. Та донька обов’язково в інститут вступить і вчителюватиме потім під батьківським крилом, як того він хоче, адже майбутній зять не заперечує».
І тут я збунтувалася: досить з мене дотепер татового контролю та ще й терпіти на майбутній роботі. Цього я не сказала вголос, але заявила, що не хочу їхнього весілля, тільки б з коханим бути разом. Тато ж понадіявся, що я одумаюся. Але ми з Богданом тільки розписалися і пішли до нього жити.
Після медового місяця я таки згадала, що вступати хотіла, але тільки не в педінститут. Ось ближче до нас торгово-економічний. Але Богданові ідея ця не сподобалася. «А навіщо тобі вчитися й працювати? Я тебе всім забезпечу». Вмовити коханого мені не вдалося. А згодом і думати про вищу освіту перестала, бо під серцем уже носила нашу дитину.
Я була гарною дружиною, чудовою мамою, улюбленою невісткою. Я все вміла завдяки своїй мамі, мене в чоловіковій родині любили й поважали, але свідомо чи несвідомо на довгім поводку тримали. Жодної покупки я не могла зробити без згоди їхньої родини, жодного свята організувати, навіть собі взуття чи пальто купити.
До моїх батьків у гості ходимо всією родиною, от тільки напруга між нами зберігається. Відчувається, що тато розчарований в мені та ображений.
Коли ми в родинному колі з бабусями й дідусями святкували п’ятиріччя нашої донечки Уляни, я заявила, що тепер можу спокійно в інститут вступати на заочне, а моя мама водитиме внучку в клас п’ятиліток, а потім з першого класу її навчатиме. Все ж так гарно складається! А тим часом я закінчу третій, прийду в нашу школу вчителькою математики, як про це мріє мій тато і тримає мені місце, вмовивши свого колегу ще не йти на пенсію.
Коли розійшлися гості, чоловік запитав мене гостро: «А ти з ким радилася, коли приймала таке рішення»? «Вибач, але ти ж не проти»? – якомога м’якше я перепитала. «Звичайно, проти, – не змінював тону Богдан, – Улянці потрібна мама, а мені – дружина». «Так це ж заочно»! – не здавалася я. «А мені не потрібен твій диплом – і крапка»! – підсумував Богдан.
Але остаточну крапку поставила я, тайкома зібравши речі, взявши дитину й повернувшись до батьків. Було розлучення. Я свою мрію здійснила, закінчила інститут і вчителюю. Тато став до колег поблажливішим і не таким строгим. Його поважають за справедливість. А я сама, донька росте без батька. Жаль, звичайно, але свобода для мене дорожча за ту золоту клітку в чоловіковім домі. Хоч досі мене засуджують односельці.
Скажіть, чи правильно я вчинила, що розлучилася з таким дбайливим чоловіком?
