Я вийшла заміж не аж такою молодою, одразу після інституту. Приїхала в село вчителювати і там зустріла свою долю. Іван був хлопцем видним, гарно залицявся, а що ще було треба? Закохалася в гарні очі і улесливі слова, що я найкраща у світі, а потім… А потім все й минулося, і слова. І врода.
Жили як усі, працювали і на ноги дітей ставили. Не скажу, що Іван був поганим чоловіком, але просто мої очікування від шлюбу не виправдалися – тепер так можу сказати, але вже куди було діватися.
Був мій чоловік затятим рибалкою. Ще, коли ми тільки перші роки жили, то навіть було дуже романтично поїхати на озера і ночувати в палатці. Прокидатися зранку і розпалювати вогнище, пригощати коханого кавою.
Але як тільки з’явилися діти, то рибалка стала моїй додатковим головним болем – куди ту прірву риби дівати? Ще приготувати – хай буде, але те все треба було почистити, а ви знаєте, як ту рибу чистити, що вся кухня в тій лусці і так поприлипає, що й не віддереш. А як вже сини почали підростати та їх почав чоловік брати з собою, то я вже не знала куди й дітися.
Ті силянки з таранькою, а потім друзі на тараньку…
– А що ти до людей не виходиш, як ми сидимо, – починав чоловік, – Ти така в мене горда?
Як йому було пояснити, що я вчу дітей цих чоловіків і мені важливий мій авторитет.
– А ти гордуєш, що в тебе чоловік звичайний тракторист, – провадив він далі, – Ти хочеш міського? Того, що з перевіркою приїздив?
Отакі були будні. А потім чоловік поїхав на рибалку і не повернувся.
Мені тоді було лише сорок сім років, що робити – не знала. Мені запропонували очолити дитячий садочок в місті і обіцяли помогти з квартирою, тому я виїхала з села, де й так була чужою. Діти вже на той момент вчилися в місті, тому це було навіть зручно, бо ми жили разом.
Проте, коли вони вивчилися, то вернулися в село, де їм все було миле та рідне, до діда з бабусею. А я залишилася сама, бо ж відповідальна посада, люди ж мені довірили її, як я їх підведу.
Йшов час і потроху самотність почала даватися взнаки. І от подруга мене запросила до себе на дачу.
Місце було чудове. Недалеко озеро і з дачі йшла доріжка до містка, де можна було сісти в зручне крісло і ловити рибу. Гостей було багато, всі бродили хто куди, а мене чомусь до води потягнуло.
Там я побачила, як чоловік закидає на рибу і я підійшла ближче.
– Хочете порибалити, – спитав він, а я й погодилася.
Може, він думав, що вчитиме мене всього, але ж я роки в тому всьому варилася, то я не вмію закинути на середину? У того аж очі на лоба полізли, коли у мене клюнуло і я витягла рибину.
– Не знав, що зустріну професіонала.
– Знали б ви, як я рибу запікаю, – вирвалося в мене.
– Та хотів би дізнатися…
І якось ми розговорилися і не просто розговорилися, а виявилося, що мені приємно розказувати про рибалку, як солити рибу і яку, як варити уху, як чистити… Вадим запросив мене на рибалку і я поїхала.
Все було так комфортно, не треба було нічого тягнути з собою, все куплене в коробочках, а не заготовлене вдома моїми руками. Та й не так було важливо рибалити, як просто говорити, дивитися на навколишню красу.
Я чи не вперше в житті була щирою і казала те, що думаю, чого прагну, до чого йду.
І так ми зійшлися. Одружилися і чудово живемо, бо попри захоплення рибалкою, Вадим геть інший чоловік, дуже мені рідний. І я себе питаю – чому така разюча відмінність між ними, чи то я змінилася?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
