fbpx

Чи це лише у мене бабуся над душею стоїть, коли я заміж вийду? Прийде з самого раночку, що я ще сплю, а вона отак стоїть та дивиться

Прийде з самого раночку, що я ще сплю, а вона отак стоїть та дивиться:

– Що там, Любко?

– Ба, я сплю!

– Я вже від п’ятої не спою, все мені спокою нема!

– Чого, ба?, – питаю я спросоння.

– Бо ти ще не одружена!

– Баааа

– Не бакай! Ти знаєш, що той вернувся онук Василя, що хата коло верби, то не одружений. Я в церкві сиділа коло його баби і вона дуже переживала, що має вже літа, а ще неодружений.

– Ба, я ще не хочу заміж!

– Ти мені навіть таке не кажи! Не гніви Бога!, – на цьому бабуся йде геть, бо не може витримати таке блюзнірство.

А далі все піде за давно протореним шляхом – бабуся поставить переді мною тарілку супу для приманки. Ой, що то у бабусі за суп – пахучий, золотий, а ще шматок чорного хліба, щедро помащеного аджикою за бабусиним рецептом! Неможливо відірватися і хоч-не-хоч, слухаєш і слухняно відповідаєш на всі запитання.

– А чого ж ти з тим не ходила, з тим, що тебе на машині привозив?

– Не мій тип, – кажу і сьорбаю!

– А того, що тобі квіти приносив чого не хочеш?

– Він нудний!

– А того, що за тебе питався в Софійки?

– Мені не подобається, – кажу і наминаю.

Мені здається, що такі короткі відповіді мають бабусин пил остудити, але це не спрацьовує.

– Бо ти вибираєшся! Колись було зовсім інакше – пару хлопців і купа дівчат, то ми не мали коли носом крутити, бо хлопець гоноровий, одразу знайде заміну.

– То колись було, а тепер все по-іншому.

– А що може бути по-іншому, якщо люди мають один одного сподобати?

– То у вас теж були метелики в животі, – жартую з бабусі.

– Глисти? А в кого їх не було…

– Ой, ба! Та живіт не крутило, коли бачили хлопця?

– Ой, крутило-крутило!

– І що робили?

– А що люди роблять?

Одним словом, бабуся не розуміє нічого про романтику! Про подвиги на які мають іти чоловіки аби вам сподобатися, які вірші мають писати, які пісні – романси співати!

– Не було у вас, бабо, ніякої романтики, – кажу сумно.

– А чого ж не було?, – дивується баба. – Я дивлюся, а Іван вже попід пліт ходить та мене чекає, а мати ж не знають, що ми любимося, то я через вікно тікаю та далі в шпару в паркані і вже коло його.

– Але ж то ви робили вчинок, а він лиш прийшов. А ви й через вікно вилізли і через паркан! Геть дід був неромантичний.

– Га? А ти думаєш швидко попоратися та прийти до мене, то не вчинок? Бувало стіг сіна закидає в стодолу та до мене біжить. А квіти в Параски вкрасти, а у неї знаєш який пес був – як добре теля, то не вчинок?

– О, то дід таки екстремал, – сміюся я.

– А скільки він мені по господарці допомагав! Інші вже в генделику, а ми собі вкупочці робимо та на призьбі сидимо і дивимося як сонце заходить!

– Ба, тепер такі як дід не водяться, – сумно кажу я.

– Водяться. Водяться, бо ти перебираєшся! Тридцять літ на носі, а ти все в дівках! Я вже й в церкву ходжу та молюся, на прощу мати їздить, а тобі все ніяк не помагає!

Може, колись і справді було простіше? Йдеш і дивишся, як людина працює, як ставиться до худоби і вже бачиш чи добра у неї душа, чи ретельний і відповідальний.

А тут на кнопку цикнути, щоб зателефонувати і то подвиг великий , треба зо три дні чекати, поки наважиться. А потім чуєш, що він був стомлений та зайнятий! Тьху та й годі!

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page