Такі гойдалки були для мене не новиною, адже вона так робила все життя з татом, а тепер і мною.
Батько не витримав швидше і сказав, що йде. Думав, що вона мене любить і ніколи не буде так поводитися, як з ним, але він помилився.
Мама переконувала мене, що все погане, що трапилося в її житті, то через те, що я принесла двійку, не помила посуд, прийшла пізно з вулиці. Кожна манюсінька провина переростала в нагадування всіх минулих і я мала зрозуміти, що мама просто свята жінка, яка мусить нести на своїй шиї мене.
Я не мала ні подруг, ні кавалерів, бо ніхто з них мамі не подобався, а кудись ходити я не могла, бо мамі ставало погано, а я ж не хочу, щоб мама так рано пішла у засвіти.
Чим старшою я ставала, тим гостріші слова лунали і тим тривалішою була видумана болячка, яка приковувала її до ліжка.
Мені тоді було тридцять років, а в мене було таке враження, що я така стара, що з мене попіл сиплеться.
Натомість, моя мама виглядала ще дуже гарно в свої п’ятдесят два роки і бігла на роботу, коли я ледве перебирала ноги від вселенської втоми.
Ми наче помінялися віком і я скажу, що я так більше не хотіла жити. але як все змінити просто не знала.
Допоміг мені випадок – одного разу біля будинку мене перестріла тітка з великими сумками і спитала чи не знаю я Таю з такої от квартири. Ім’я рідкісне і саме так звали мою маму.
– Це моя мама, а що сталося?
– О як добре, – втішилася жінка, – Бабуся ваша вже дуже важка, тому хай приїде і попрощається, щоб потім не жалкувати.
Я тільки очі витріщила, бо ніколи про бабусю в нашій родині й мови не було. Я взяла в жінки адресу і вирішила, що ось привід мені від мами поїхати хоч на кілька днів. Написала записку, що їду до бабусі і там може бути поганий зв’язок і поїхала.
Не знаю чи це була якась моя уява, але мені здалося, що я знаю це село і бабусина хата була саме такою, як я її відчула.
Старенька й справді вже лежала в здавалося нежилій хаті і я вже думала, що спізнилася.
– Приїхали?, – сказала голосно та ж тітка, яку я бачила біля під’їзду, – На Таю я не сподівалася, але Василівна до кінця сподівалася. От же характер бог дав…
Сусідка розповіла, що мама моя вже в молодості мала характер і висловлювала матері, що вона на фермі зранку до ночі працює, а у неї ні одягу гарного, ні ляльок.
– Вміла вже тоді сказати, – пригадувала сусідка, – Ми ж з нею однолітки, разом в школу ходили, то вона тільки про те й говорила аби якнайшвидше втекти з села і ніколи не вертатися. Так і зробила.
Я не була здивована, бо мама й справді мала замашки мінімум дружини депутата. а мій тато виявився безперспективним вчителем математики. Не раз йому казала, що не бачить на ній його зарплати, що треба економити, а вона не вічна.
Бабуся, як прокинулася і побачила мене, то зраділа, думала, що мама, бо я на неї схожа. Звичайно, що обнялися і поплакали, а далі почали творитися дива: бабуся встала, щоб показати мені, де що брати, як прибирати хату, де замітати, те протирати, де виливати воду.
Чудо. Я вам кажу.
Я вже вся з сил вибилася, а вона все показує, що я недоробила. Але вона говорила не так, як мама, а так, як любляча бабуся.
Через тиждень ні хату, ні бабусю ніхто не міг впізнати. А я не впізнавала себе, бо де й ділася та виснажена жінка! Я бігала туди-сюди і все встигала, але найбільше я любила вечори, коли бабуся брала в руки старі фото і показувала, хто родина, хто дідусь, яка мама з бантами.
Не знаю чи мама телефонувала, бо я вимкнула телефон і не хотіла вмикати ніколи, мені було так спокійно з бабусею вдома, бо тут був мій дім.
Мама приїхала на вихідні і я не могла впізнати ту жінку, яка стояла з похиленою головою на порозі батьківської хати.
– Добривечір, мамо, – сказала вона голосом, який я ніколи не чула… Невже у ньому був жаль?
Бабуся розпростерла свої обійми, своє любляче серце через стільки років.
Мама плакала так, як плачуть діти, коли знають, що їх вже пробачили, але вони не можуть спинитися.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
