Чоловік ще рік працював після пенсії, але потім його вирішили звільнити і я спочатку навіть втішилася, бо дали дуже добрі відкупні, виходило по тисячі доларів дітям і я одразу кинулася в обмінник аби дати їм зелені, вже наперед уявляючи, як вони зрадіють, бо в обох дітей життя чомусь сімейне не так склалося, як би мені хотілося.
От взяти Дмитрика, він женився в сусіднє село і вже таку собі жінку взяв, що без її дозволу й не пікне, все вона прийде до нас в гості і починає жалітися, як то Дмитро мало заробляє, що ні нащо не вистачає, а дітям треба:
– Якби не мої батьки настарали за життя, то не знаю, як би ми й жили. А так ще батьківська пенсія і вже можна хліба купити, бо ніяк Дмитро не спроможеться щось людське заробити.
– Та ж машину купив, – кажу я на те Вірі.
– І що? А заправляє хто? Та мій батько дає гроші на бензин аби Дмитро возив себе на роботу. Одні витрати.
– Та ж тебе теж везе і дітей на навчання, – заступаюся я за сина.
– Та я би й автобусом поїхала з дітьми, ви ціну на бензин бачили?
Я від такого замовкала і завжди старалася синові тисячу всунути по гостині, щоб мав на свої витрати.
Або доньку взяти – сорок років на носі і двоє дітей на ній, бо чоловік з-за кордону не вернувся і так їй папери прийшли, що буде подавати на поділ майна. То скільки ми вже тут перебули, скільки я грошей витратила на адвоката аби дітям квартира дісталася, то не одна тисяча пішла. Суди – то дуже дороге задоволення.
Чоловік ніколи не ліз мені до грошей, завжди знав, що я мудро все порозкладаю, щоб на всі випадки життя був запас. Я вирішила, що дам синові гроші сама, без Віри, бо вона одразу прибере десь і благополучно забуде, що ми колись давали, та так, як ми їм щороку чвертку свині даємо, а вони каже, що діти м’яса не бачать. Така людина просто.
– Дмитрику, приїдь до нас, – кажу я йому.
– Чого? Мамо, ви знаєте, що Віра буде питати.
– То скажи, що батька спина прихопила і маєш відвезти на прийом.
– Добре.
І от я чекаю, коли син приїде, а його нема. день нема, другий, я тоді телефоную.
– А де ти, дитино?
– Мамо, Віра сказала аби ви викликали швидку, так буде дешевше.
– І ти який день не дзвонив?
– Та я не мав коли, забув.
І тут я дуже сильно задумалася. Далі вирішила й доньку набрати:
– Ольго, батька спина прихопила, то везу його до міста, ти мені поможеш трохи з грошима?
– Я? Мамо, ви ж знаєте, що я ледве на дітей гроші заробляю, а ви мені з таким. Та й жити у мене нема де, бо будете хіба на підлозі спати.
Я кинула слухавку. Отакої.
Сіла я та на чоловіка дивлюся. Скільки років я не мала до нього серця, бо завжди на умі були діти. А воно он як вийшло, що тепер ми з ним обоє і нема більше на кого розраховувати.
– Що так дивишся?, – каже він.
– Молодість згадала, – відказую сумно.
– Та ти ще зараз нічого, – каже той.
Я його обійняла і зварю йому завтра пельмені з того фаршу, що Ользі відклала, куплю масла і сметани, будемо їсти і сили набиратися, бо хто про нас подбає, як ми самі не подбаємо? А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота