fbpx

День наприкінці жовтня став днем, який кардинально змінив стосунки у нашій родині.

Цього дня не стало маминого батька, мого найріднішого і найулюбленішого дідуся. Але так сталося, що рівно через рік, в цю ж дату я народила сина. Однак, радість появи моєї дитини і стала джерелом розбіжностей.

Мама моя, тяжко переживала втрату батька і навіть образилася на мене за те, що син народився в день, який вона вважає днем пам’яті та скорботи.

Вже третій рік поспіль, моя мама,і бабуся мого синочка, ігнорує день народження онука та категорично відмовляється приходити його святкувати.

Але я також не збираюся позбавляти свого сина свята, не перестану ж я радіти синовому щастю.

Я втомилася чекати, коли мамі вдасться пройти через свої переживання і вона зможе навчитися приймати день народження онука нормально, як і дні народження іншої рідні.

Ці наші розбіжності вкрай мені неприємні і образливі, як би грубо це не звучало, але втрата є звичною складовою життя. Всі сім’ї стикаються з подібними викликами, але ж їх необхідно пройти разом.

Я два роки намагалася знайти компроміс, прислуховувалася до маминої думки, але цьогоріч я вже не могла стерпіти. Я вже тиждень з мамою не розмовляю, слухавки від неї не беру. І, якщо відверто, то не збираюся.

Я переконана, що моїй мамі треба зрозуміти, що родина – це не лише минуле, а й майбутнє, до якого всі прагнуть, насолоджуючись любов’ю до дітей, онуків, хіба я не права?

Та й зрештою, чим я завинила? Хіба я спеціально могла запланувати появу сина в цей день?

You cannot copy content of this page