Рідні, але різні.
— Таточку, залишся! — маленький Андрійко вчепився в ногу батька. — Будь ласка, не йди, я тебе люблю!
Мама в цей час лежала у своїй кімнаті, ткнувшись головою в подушку. А старший син Денис дивився на батька з двояким почуттям любові та осуду. Денисові було вже 15. Він розумів набагато більше за молодшого брата. Він чув, як мама просить батька одуматися, благає його хоча б трохи почекати поки підросте молодший син, адже йому потрібен тато.
— Припини! — Гукнув Денис братові. — Це не допоможе! Він все одно нас кине!!
— Синку, я вас не кидаю. Ми будемо бачитися, просто я житиму в іншому домі. Ти вже дорослий. Так буває. Ми з мамою вирішили.
— Не розказуй! Нічого ви не вирішили! Я чув, як вона просила тебе. Ми – сім’я, а ти з нами так! Не можу дивитися на тебе!
Однак в той момент Денис ще любив батька. Якби останній схаменувся і не зробив того кроку, то все можливо й налагодилося б. Але він зібрав речі, залишив дружину та двох синів і пішов.
Лише Андрійко продовжував хнюпати, повторюючи: «Татусю, не йди!».
Життя змінилося. Денис не хотів спілкування з батьком, уникав зустрічі з ним, не приймав від нього подарунків.
Андрійко постійно чекав і вірив, що тато повернеться.
Батько справно вносив свою фінансову лепту, однак коли він попросив зустрічі з дітьми, йому було відмовлено. І хоча молодший син продовжував просити, йому сказали, що тато не хоче бачитися з ним.
Через три роки батько сімейства захотів повернутися. Перепрошував, казав, що помилився. Зрозумів, що не може без них жити. Андрійко на той час був у школі.
Відповіддю дружини, за підтримки старшого сина, було — категоричне «ні». Час йшов. Батько більше не з’являвся у їхньому житті.
Денис виріс, вивчився та відкрив власну справу. Одружився та завів сім’ю. Андрій також закінчив університет, але сім’ю довгий час не заводив. Дбав про матір до її останнього дня. І лише потім зайнявся налагодженням свого особистого життя.
Якось брати зустрілися посидіти разом у барі, перехилити кілька келихів, поговорити. Розмова не особливо клеїлася, тому що по житті ці дві людини були настільки різними, що насправді ніколи не були по-братськи близькі.
Вийшовши з бару, вони вирішили трохи прогулятися, насолодитися теплим липневим вечором. По дорозі їм зустрівся жебрак, який сидів у брудному одязі, з густою бородою, сором’язливо ховаючи одну ногу. Перший зупинився Денис. Він пильно глянув на чоловіка і раптом розреготався.
Андрій спочатку здивувався і спробував посперечатися:
— Чому ти смієшся? Це бідна людина, — він вже поліз за гаманцем, але брат зупинив його.
— Бідна людина? А ти придивися, хто це! Я впізнав! Ці очі я пам’ятаю ще змалку. Це ж батечко наш, — він нахилився над жебраком. — Впізнаєш нас, тату? Ми твої діти! Адже є Бог на світі! Дивись, ти отримав те, на що заслуговував!
Безхатько опустив голову. Пробурмотів тільки, які вони гарні та хороші.
— Замовкни! — кинув Денис зопалу. — Де ж твоя кохана? Така ж як і ти? Брате, глянь на що він перетворився!
— Припини! — Вигукнув Андрій.
На очах у здивованого старшого брата чоловік опустився навпочіпки і ніжно доторкнувся до зморшкуватої щоки:
— Привіт, тату. Не плач!
Денис обурено фиркнув і, махнувши рукою, пішов геть.
Андрій допоміг батькові підвестися, той слабо заперечував:
— Синку, синку, пробач мені. Опустився, коли зрозумів, що втратив усе, що є. Та й ще ця нога. Я якось дуже сильно змерз. Залиш мене, твій брат має рацію.
— Тату, я нізащо тебе не залишу. Ходімо, давай, тримайся за мене. Тут недалеко мій дім. Я тебе познайомлю з Ірою, моєю дружиною. Вона добра і все зрозуміє.
— Прости мене.
— Я вже давно пробачив тебе, тату. Зараз помиємось, повечеряємо. А вранці подумаємо, як нам документи тобі відновити і до лікаря повести. Який же ти худий.
Андрій йшов поволі. Молодий, здоровий, красивий чоловік. Зі своїм немічним батьком на руках. Людиною, яка колись його кинула і зрадила.
Фото ілюстративне.
