fbpx

Десь через місяць, як сина мого не стало я в магазині Олю зустріла. ми не вітаємось давно, але про себе я зауважила, що дівчина при надії. Ну, може я й хмикнула тоді, бо ж про себе шкодувала наперед її чоловіка. Але за кілька тижнів до мене стали дивні чутки доходити, аж поки я на власні очі їх підтвердження не побачила

Десь через місяць, як сина мого не стало я в магазині Олю зустріла. ми не вітаємось давно, але про себе я зауважила, що дівчина при надії. Ну, може я й хмикнула тоді, бо ж про себе шкодувала наперед її чоловіка.

Але за кілька тижнів до мене стали дивні чутки доходити, аж поки я на власні очі їх підтвердження не побачила.

Оля, то донька Марини, що селом віється. Не раз тій Марині жінки шибки в хаті “рахували”, але вона не кається. Що не день, то нові неприємності у неї на подвір’ї. Я б із дому вийти соромилась би, а вона нічого, одягнеться гарненько, нафарбується і йде павою.

Як те дитя у неї виросло і досі таємниця. Маринка ж до тієї Олі і не дивилась. Скільки себе пам’ятаю та гралась у шкільному дворі одна, бо ж додому повертатись не можна: мама зайнята дуже.

Казали люди, що то добра дитина, не в маму свою, але я не вникала, своїх справ багато. та й куди мені. адже вони жили на іншому кінці села.

Читайте також:Не можу терпіти візитів єдиної донька. Мені легше ї передати в місто торби з усім готовим, ніж пережити отой тиждень її гостини. Не подумайте чого, я дитину свою дуже люблю, але ж є одне велике таке “але”

Але справа якось одразу мене зачепила коли я дізналась, що мій ще тоді 16 річний син Антон не раз ту Олю додому із танців проводжав. Ох і влаштувала я йому “полоскання”. та й Олю зустріла побалакала із нею гарненько. Попросила не псувати долю сину моєму єдиному і сказала, що ніколи її не визнаю і в дім не пущу.

Антон тоді зі мною тиждень не балакав, але я була спокійна – дитину врятувала. ну не пара вона йому, як не зрозуміло. ми сім’я багата, чоловік у мене директор нашого молокозаводу. Яка Оля скажіть мені?

Я думати про те все забула згодом. Життя закрутило, завіяло. Син школу скінчив, пішов навчатись. там і працювати залишився. ми із чоловіком все чекали. коли він нам повідомить, що жениться, але 25, 30, а він мовчить. Я його розпитувала, намагалась по душам побалакати. але у відповідь все та ж тиша.

Я тоді до ворожки поїхала. та жінка правду завжди мені говорила, перевірена. Хоч і дорого бере, але виходжу від неї спокійна і окрилена. от і того разу сказала не хвилюватись. Мовляв, у місті син не сам проживає, а з дуже хорошою дівчиною. То його доля і все життя вони разом будуть. Шкода, побачила вона лиш одного у них сина, але то напевне рід у чоловіка такий – лиш по одному синові уже шосте покоління.

А оце три місяці тому у наш дім чорна звістка прийшла – не стало мого Антона. Досі до тями прийти не можу, не буду навіть розповідати, що і як, але все так безглуздо, так безглуздо. Лишились ми із чоловіком у світі одні зовсім. Не стало нашого сонця, сенсу життя…

А потім я оту Олю зустріла при надії. Про себе пошкодувала того парубка, та й пішла собі додому забувши про ту зустріч. А потім до мене чутки доходити почали: Оля жила із сином моїм останні п’ять років у місті. І дитя те її, то ж синок, синочок сина мого покійного.

Я й не вірила спочатку, аж поки мені подруга фото їхнє спільне не показала. Виявляється. приховували вони усе від нас, а її донька із Антоном товаришувала, то й знає про все достименно.

Ми одразу сіли в авто з чоловіком і поїхали до хати Марини забирати звідти Олю до нас. Не буде наш онучок рости у тих умовах і крапка. Ми йому усе найкраще забезпечимо, так Олі і сказали. Та й кому наші статки перейдуть, як не йому.

Але Оля слухати нас не стала – виставила за поріг. Заявила, що ніколи ми її не приймемо і що не раз її Антон попереджав, що із нами знатись не варто. Пригадала і оте, як я відреагувала на неї у магазині. Сказала, що сама здатна виростити дитину, адже завдяки Антону має професію прибуткову і наші гроші їй не треба.

Приїхали додому, мов у воду опущені обоє. Розгубились…

Знала я, відчувала, що нічого доброго від тієї Олі чекати не варто, але ж там наш онучок буде.

Як тепер бути, як до неї підступитись, як знайти спільну мову? Я хочу бути частиною життя свого онука, невже це не можливо?

Може хто порадить, як нам тепер бути?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page