Всі казали, ото закрутила доля, спочатку чоловіка не стало, а потім із квартири поперли. Хоч і за законом, але все ж таки не по-людськи. Бідолашна, говорили всі, куди вона тепер? А вона закинула в машину валізу і поїхала в село. Вона має місце, куди завжди можна повернутися – старий батьківський будиночок.
Як ти там, доню, одна, схлипували в спекотній Іспанії батьки. А вона собаку дорогою знайшла. Сліпу. Хтось покинув її і та все зрозуміла, бідолашна. Вона везла її додому і всю дорогу примовляла, як добре, що я знайшла тебе, яке щастя, і витирала сльози. Собаці теж.
Та що вона там робитиме, у цьому селі, дивувалися всі, почне зараз оплакувати своє нещасливе життя? А вона дивилася на подвір’я, заросле бурʼянами і розмірковувала, коли зможе маленька слабка жінка перетворити його на квітучий сад.
Всі вирішили, що вона неодмінно до міста повернеться. А вона підлоги вимила, на стіну килимок повісила і заварила запашного чаю. На вікнах вишиті фіранки, з комина дим йде, у грубці каша готується, пиріг рум’яниться, на ґанку собака лежить, на сонечку гріється.
Всі були впевнені, що в селі вона дуже нудьгуватиме. А вона Wi-Fi підключила, знайшла роботу, стала гроші отримувати. Потихеньку на подвір’ї порядок навела, яблуньку посадила, троянди, моркву, у ліс за суницями бігає. Вранці в озері купається, увечері з чашечкою чаю на ґанку сидить, заходом сонця милується.
Це треба ж, дивуються всі, прижилася в селі, справляється. А вона погладить собаку по голові, почухає за вушком і заплаче крадькома від жалю до сліпої охорониці.
Коли гроші зібрала, повезла собачку до ветеринарів. А лікар такий чудовий попався. Сказав, що хоч операція в цьому випадку і не допоможе, все ж таки не варто так переживати і серце надривати від жалю, бо сам собака від своєї сліпоти не дуже страждає, сприймає все, як належне і ставиться до цього спокійно. Для нього це не кінець світу. А якщо він і страждає, то тільки від вчинку господарів.
Просто любіть його, йому цього достатньо для того, щоб почуватися потрібним і щасливим і адаптуватися до нового життя.
Деякі процедури він, звичайно, прописав, але для загального зміцнення. Дуже людяний таки виявився лікар, сказав, що буде радий їх знову побачити і телефон дав, якщо що – дзвоніть.
Вона й зателефонувала. Просто так. Розповіла про гарний захід сонця, про озеро, про чай із смородиновим листям, про те, що сліпа собака не залишила їй часу на жалість до себе, а повернула бажання жити і радіти кожному дню. Виявилося, що лікар також хоче радіти життю, але тільки разом з ними.
Десь у лютому всі тільки й говорили про її заміжжя. А вони купили нові шпалери, світлі штори і роблять ремонт в одній маленькій кімнатці, наближається необхідність в затишній дитячій. Вечорами неспішно п’ють чай із суничним варенням, гуляють із собакою хрусткими засніженими доріжками і милуються зимовим лісом.
Друзі, якщо вам важко в цьому величезному, чужому, байдужому світі, зробіть свій маленький, застеліть килимок, заваріть чаю і будьте щасливі.
