– Нащо тобі хтось? Якщо тобі сумно, то ми тобі онуків привозити будемо!
Напевно, я надто сильно їх люблю чи що? Бо й справді роки нікого не мала, жила заради них, працювала по світах заради них, а тепер хочу жити вже для себе, вже дійшов мій розум до тієї думки та й чоловік мені попався гідний і на тобі – діти проти.
– Мамо, ти у нас розумниця і красуня, своя квартира, а у нього що на його вік? Вибач, мамо, але видно пана по халявах!
Я задумалася, бо й справді, Іван не мав квартири, а лише будинок у селі. Будинок добротний, я там вже була, то ще його батьків, а він все обладнав так, щоб можна було жити з усіма вигодами. Я б не сказала, що на такий ремонт і обійстя пішло мало грошей.
Але справді, як так порахувати, то я наче заможна панянка, бо скільки вже й не рахую ті роки, які провела на чужині.
З самого початку було зрозуміло, що не буде мені життя з нелюбом. Вискочила, бо хотіла коханому носа втерти. Он, і мене заміж беруть. Єдина радість – дітей любила. Але життя не склалося, тому мала сама заробляти на себе і дітей, от і виїхала за кордон. Все здійснила для дітей, всі їхні мрії про гарне життя, а тоді вже подумала, що мені нема місця в їхньому. Так просто сталося, у них свої справи…
Іван наполягав на тому аби ми справили весілля, бо він не хоче аби ми жили просто так. я це дітям повідомила, а вони проти. Мовляв, не багатий от і нема чого з ним життя зв’язувати.
Я б посперечалася, адже вони собі в пару не вибрали олігархів, а все я їм забезпечила. Але вирішила вчинити по-іншому.
Діти мені телефонують, що онуків привезуть, а я зайнята – то на концерті, то в ресторані, то на побаченні і через місяць познайомила дітей з «новим обранцем».
Павлу було сімдесят сім, він казав, що має квартиру і машину та все мені віддасть, лиш би я його доглядала.
– Дачу маю, двоповерхову, за таку не гріх і мені судно виносити!
Діти посиділи, а тоді мені й кажуть:
– Мамо, ти чого? Та вже той Іван краще, ніж цей.
– Ні, діти, Іван образився на мене, не хоче й чути. Тому буде Павло і дача у вас двоповерхова колись буде, приїжджати будете на шашлики.
– Але нащо тобі це все? Ти хіба сама не можеш бути?
– Можу, діти, але дачу вам ще хочу після себе залишити, там такий ліс поруч, сосновий! Запах – цілющий!
А через якийсь час телефонує мені Іван і каже:
– Дзвонили твої діти, ми поговорили і дійшли висновку, що якщо вже мати дачу, то мою хату і жити зі мною.
– Бачиш, Іване, які у мене діти мудрі, а ти сумнівався!
Ми одружилися і мої діти з радістю їдуть до Івана в село, онуків нам на літо лишають. Я насадила полуниці, малини, аґрусу… Дуже мені на душі легко і не шкодую, що маю поруч і порадника і розрадника.
Та й Павло до нас час від часу приходить, бо це якийсь родич Івана, який справді має дачу, а ще акторський талант. У нас для нього завжди є щось смачне для частування, бо чоловік одинокий, але нікого не хоче біля себе мати, каже, що він все вміє. Бувають і такі люди, що їм нікого не треба. Головне ж мати вибір: бути самому чи з кимось і аби ніхто з добрими намірами не пхався в ваше життя. Бо тоді приходиться отак викручуватися аби нікого не образити та всім догодити. Добре, що у мене така ідея виникла, а так би що було робити?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
