Дощ лупив по підвіконню вже другу годину. Я сиділа на кухні, не вмикаючи світла, син і так знав, що я не засну, поки він не приїде.
Я все прислухалася, чи не зашурхають шини по розмоклій дорозі. Сергій мав приїхати ще ввечері, обіцяв заскочити після роботи, але телефон мовчав.
В голові крутилися події вчорашнього ранку. Все ж було нормально. Діма, молодший мій, збирав сумку, поїв смачно.
Я вареників наліпила з картоплею, як він любить, в дорогу всього наготувала.
Ми попрощалися і раптом він почав осідати на підлогу…
З Дімою завжди так — то густо, то пусто. Старші мої, Сергій та Оксана, якось швидше на ноги стали, інститути закінчили, сім’ї створили, живуть собі в місті. А Діма… Він ніби весь час намагався кудись встигнути, але запізнювався.
Ще як служити йшов, все мало бути інакше. Оля, сусідська дівчина, за ним хвостиком ходила. Я вже думала — ось, повернуться, відгуляємо весілля, хату їм допоможемо збудувати або у нас житимуть. А вона не дочекалася. Навіть року не минуло, як вискочила заміж за якогось приїжджого. Діму після того ніби підмінили. Писав мені коротко: «Мам, все нормально. Служу». А в голосі, коли телефонував, чувся такий холод, ніби я в чомусь була винна.
Після дембеля він навіть додому не заїхав. Надіслав повідомлення: «Їду до товариша в Миколаїв, там робота є на будівництві. Гроші треба». Я тоді тиждень проплакала. Як це так? Мати чекає, ліжко перебрала, речі повипирала, а він повз проїхав. Образа пекла всередині, але що ти синові скажеш? Дорослий уже.
У Миколаєві він теж не дуже розписував своє життя. «Працюю», «живу в гуртожитку», «обідаю в їдальні». А потім раптом — як грім серед неба: «Мам, я одружуюся». Без знайомства, без сватів, просто перед фактом поставив. Я тоді Сергієві казала:
— Ну як так можна? Ми ж навіть не знаємо, хто вона, звідки. Хоч би фото прислав.
— Мамо, не чіпай його, — відказував Сергій. — Головне, щоб йому добре було.
Діма з’явився в селі через п’ять років, але зовсім не для святкування. Приїхав на похорон батька. Ми тоді всі були як у тумані. Батько ж ніколи не скаржився, просто ліг по обіді відпочити і не прокинувся. Лікарі потім щось говорили про серце, я не дуже вникала.
Ми стояли з Дімою біля воріт після всього. Він став якийсь суворий, плечі роздалися.
— Дімо, а чого ж ти сам? — запитала я, витираючи очі. — Де твоя Аня? Батько так і не побачив невістки.
Він відвернувся, довго дивився на соняшники за городом.
— Їй не можна зараз у таку дорогу, мамо. Аня чекає на дитину. Важко їй переносити ці поїздки в автобусах. Ось народиться малий, тоді вже всі разом приїдемо.
— Ну, хоч розкажи, яка вона? — я взяла його за руку.
— Добра вона, мамо. Тобі сподобається. Вона в школі працює, з дітьми дуже ладнає. Ти тільки не сердься, що ми так все вирішили і без вас з татом.
Я тоді заспокоїлася трохи. Дитина — це добре. Онуки — це те, що дає сили жити далі, коли чоловіка вже немає поруч.
Але через кілька місяців Діма знову приїхав сам. Посеред тижня, без попередження. Я побачила його у вікно — йде по вулиці, голова опущена, руки в кишенях. Серце в мене впало. Вискочила на поріг, а він навіть не обійняв.
— Де Аня? Що сталося? — запитала я.
Він підняв на мене очі — червоні, сухі.
— Немає більше Ані, мамо. Все.
Я відвела його в хату, налила чаю, але він до нього навіть не торкнувся. Сидів і дивився в одну точку.
Виявилося, що Аня була сиротою. Сама виховувала двох дівчаток, Мартусю і Миросю, від першого шлюбу. Першого чоловіка не стало на морі — нещасний випадок. Вона працювала в школі, а вечорами брала репетиторство. Діма зустрів її, коли вони дах у школі міняли.
— Мамо, я не хотів тобі казати про дітей раніше, — глухо говорив Діма. — Думав, ти почнеш переживати, що я чужих дітей на себе беру. А я їх полюбив, вони ж такі малі… Ми хотіли свою спільну дитину. Лікарі казали, що Ані не варто ризикувати, здоров’я не те. Але вона дуже хотіла. Казала, що у нас має бути повна сім’я.
Він замовк, стиснувши зуби так, що аж жовна заходили.
— Коли почалися пологи, все пішло не так. Вона встигла тільки почути, що син народився. А потім почалися ускладнення. Її перевели в іншу палату, викликали спеціалістів, але нічого не допомогло. Просто організм не витримав.
Я слухала це і не вірила. Як це так? Молода жінка, діти чекають…
— А дитина? — ледь вимовила я.
— Тарасик в лікарні, — Діма закрив обличчя руками. — Я не можу на нього дивитися, мамо. Я залишив дівчаток у сусідки і приїхав. Просто втік.
Я тоді сварила його, як малого. Казала, що треба брати себе в руки, що діти не винні. Що треба їхати і забирати малого, виростимо. Але Діма був як кам’яний. Ходив по двору, щось намагався робити, а потім раптом почав збирати сумку.
— Ти куди знову? — спитала я, коли побачила його з речами біля порога.
— Треба в Миколаїв. Тарасика виписують. І дівчат треба забирати…
Я заметушилася:
— Вареників поїси, я ось зварила ще гарячі.
Він їв, а я метушилася збираючи в дорогу поїсти.
Ми попрощалися, як раптом став білий, як стіна, і почав повільно сповзати по одвірку. Я ледь встигла підхопити його під пахви. Гукала сусідів, прибіг Петро, допоміг занести його в хату. Викликали швидку з району. Лікарі сказали те саме, що й батькові свого часу — серце здає на нервовому грунті.
Його забрали в палату, а мене відправили додому. Сергій поїхав з ним, обіцяв залишитися на ніч. І ось тепер я сиділа в цій темряві, чекаючи на звістку.
Раптом на дорозі з’явилося світло фар. Машина загальмувала біля хвіртки. Я вибігла на ґанок, не вдягаючи куртки.
— Сергію! Ну що там?
Син вийшов з машини, глибоко вдихнув нічне повітря.
— Та нормально все, мамо. Заснув він. Лікарі кажуть, що вчасно привезли. Тиждень-другий полежить, крапельниці поставлять і буде як новенький. Тільки нервувати йому не можна.
Я притулилася до вологого стовпа огорожі.
— Слава Богу… Господи, слава Богу.
Наступного дня ми з Сергієм поїхали в лікарню. Діма лежав у білій палаті, виглядав краще, але очі були тривожні.
— Мамо, — прошепотів він, коли я сіла поруч. — Там же Тарасик в лікарні сам. І дівчата… Сусідка довго не зможе їх глядіти, у неї своїх троє. Що мені робити? Я ж тут надовго.
Я подивилася на його сині очі, такі схожі на батькові, і раптом все зрозуміла. Те, про що він боявся просити всі ці дні.
— Нічого, сину. Ти лікуйся. Я сьогодні ж зберуся і поїду. Заберу їх усіх сюди.
Діма спробував підвестися на лікті.
— Всіх трьох? Мамо, ти ж не молода вже. Тарасик зовсім крихітний, дівчаткам по сім років. Дамо раду?
Я погладила його по руці, яка була гарячою.
— Дамо. Хіба ж ми не сім’я? Хата велика, город посадимо, корова є. Прогодуємо. Головне, щоб ти одужав.
Сергій відвіз мене з Оксаною на вокзал. Дорога до Миколаєва здавалася нескінченною. Я весь час думала: «А якщо вони не захочуть зі мною їхати? Якщо злякаються?»
Адресу я мала. Будинок був старий, але охайний. Двері відчинила жінка років сорока.
— Ви до кого? — запитала вона, витираючи руки об фартух.
— Я Віра Миколаївна, мама Діми. А це його сестра Оксана. Ми приїхала за дітьми.
Жінка полегшено зітхнула і відступила, пропускаючи мене в коридор.
— Ой, заходьте. Діти вже чекають. Діма казав їм, що бабуся приїде. Мартуся, Мирося, йдіть сюди!
З кімнати вийшли двоє дівчаток. Зовсім однакові, в однакових сукенках, з величезними очима. Вони дивилися на мене так серйозно, ніби оцінювали, чи можна мені довіряти. У мене всередині все перевернулося.
— Добрий день, мої золоті, — тихо сказала я.
Мартуся, мабуть, сміливіша, підійшла ближче.
— А тато скоро приїде?
— Тато трохи захворів, — я присіла перед ними. — Але він на нас дуже чекає вдома. Поїдемо до нього? Там у нас сад великий, гойдалка є.
Мирося підійшла і раптом обняла мене за шию. Руки в неї були зовсім тоненькі, пахли милом і чимось солодким.
— Ми поїдемо з вами, бабусю. Тільки треба за Тарасиком зайти.
Через два дні ми поверталися. Тарасик спав у мене на руках, загорнутий у блакитну ковдру. Дівчатка сиділи поруч у потязі, дивилися у вікно, за яким пролітали поля.
Тепер у нашому домі шумно. Діма вже вдома, хоч лікарі і забороняють йому тяжко працювати. Він часто сидить на лавці біля хати, тримаючи Тарасика на колінах. Мартуся з Миросею бігають по двору, допомагають мені збирати огірки.
— Бабусю, дивіться, який великий виріс! — кричить Мирося, піднімаючи над головою зелений плід.
Я витираю руки об край халата і дивлюся на них. На небі саме почала з’являтися веселка після короткого обіднього дощу.
— Мамо, ти вечеряти йдеш? — гукнув Сергій, який приїхав на вихідні допомогти з сіном.
— Йду, йду, — відгукнулася я.
Дівчатка підбігли до мене, взяли за руки з обох боків.
— Бабусю, а завтра ми підемо за суницями? Тато казав, що в лісі вже є.
— Підемо, мої хороші. Обов’язково підемо.
Ми йшли до хати. На столі в альтанці вже стояв великий чайник, тарілка з пирогами, які я спекла зранку. Діма щось тихо розповідав Сергієві, похитуючи на руках сонного Тарасика. Повітря було чисте, свіже, пахло мокрою землею і кропом.
— Сідайте вже, — гукнула я чоловікам. — Поки чай не охолов.
Мартуся вистрибнула на лавку поруч із вітчимом.
— Тату, а ти знаєш, що ми з бабусею сьогодні корову пасли? Вона така велика!
Діма посміхнувся, і я побачила, як з його обличчя нарешті зникла та страшна блідість. Очі знову стали синіми і спокійними.
