Вікторія припаркувала машину біля старого паркану тітчиної хати. Вона довго не виходила з салону, розглядаючи крізь скло знайому вулицю. Все здавалося якимось зменшеним, наче за роки її відсутності будинки вросли в землю, а дерева стали нижчими. Вона поправила дзеркало, глянула на своє відображення, перевірила, чи не розмазалася помада. Їй хотілося виглядати ідеально — так, щоб кожен зустрічний бачив: у неї все склалося. Хороша робота в столиці, статус, впевненість у кожному русі.
Вона вийшла, вдихнула повітря, яке тут завжди здавалося смачнішим, і пішла в кінець вулиці. Там, де дорога повертала до поля, стояв старий колодязь. Колись він був центром парубоцького життя: тут призначали зустрічі, тут збиралися компанії, тут була найсмачніша вода. Саме біля цього журавля Андрій чекав її вечорами, ховаючи руки в кишені куртки від нічної прохолоди. Вікторія пам’ятала, як скрипіло це дерево під вагою відра. Тепер же журавель перекосився, обріс мохом, а дерев’яна стійка тріснула від часу. Вона підійшла ближче, торкнулася шорсткої поверхні цямриння. Дерево було сухим і трухлявим.
Всередині у неї все стиснулося. Це не було каяття чи сум, скоріше — роздратування від того, що речі мають здатність руйнуватися. Вона згадала їхнє останнє прощання. Андрій тоді стояв саме тут, обіцяв писати, обіцяв приїхати. Вона ж кивала, але вже тоді знала, що потяг везе її в інше життя, де для нього просто немає місця. Вона хотіла більшого, ніж цей колодязь, це село з одним рейсом старого автобуса на день.
— Віко? Це ти? — почувся голос позаду.
Вікторія здригнулася. До неї йшла Оксана, колишня однокласниця. На ній був простий домашній халат, поверх якого вона накинула стару куртку. В руках Оксана несла порожнє відро і сапу, було видно, що вона верталася з поля пішки.
— Привіт, Оксано. Давно не бачилися, — Вікторія постаралася, щоб її голос звучав максимально рівно.
— Та років сім точно. Ти зовсім змінилася. Міська стала. Чого це ти сюди прийшла? До колодязя? Води тут давно немає, замулився він.
— Просто гуляю. Приїхала до тітки, треба ще на цвинтар зайти, до батьків. Ну і взагалі, подивитися, як тут люди живуть.
— Живуть як завжди. Хто де, — Оксана поставила відро на землю і сперлася на сапу. — А ти про Андрія питатимеш? Чи вже знаєш?
Вікторія відчула, як пальці на сумочці стиснулися міцніше. Вона готувала промову для зустрічі з ним. Хотіла випадково проїхати повз на своїй машині, кивнути, показати фотографії доньок, розповісти про відпустки за кордоном. Хотіла побачити в його очах те саме визнання: «Ти змогла, а я залишився тут».
— А що з ним? Живе в селі? Сім’я, діти? Твій Ігор же з ним спілкувався, здається.
— Немає його вже три роки, Віко. Поховали восени.
— Як немає? — вона перепитала це так швидко, що сама злякалася свого тону. — Він же молодий. Що сталося?
— Та що… Не витримав. Працював багато, тягнув усе сам. Ти ж знаєш його Люську? Вона як поїхала до Польщі п’ять років тому, так і пропала. Спочатку гроші слала, а потім рідше, рідше. А тоді якось приїхала на тиждень, та такий скандал вчинила на все село. Казала, що він непутящий, що вона там у Варшаві людей бачила, які за день заробляють більше, ніж він за місяць у полі. Казала, що їй соромно за нього.
— І що він?
— А що він… Мовчав. Він завжди був такий, усе в собі тримав. Після того її приїзду він наче згас. Почав на серце скаржитися, але ж до фахівців не їхав, усе на ногах. Потім одного дня просто не встав. Ігор мій якраз заходив до нього позичити ключ, а Андрій на веранді лежить. Навіть до хати не дійшов.
Вікторія відчула дивну порожнечу. Вся її бравада померкла і розсипалася. Не було перед ким демонструвати успіх.
Людина, яка була її головним глядачем у цій уявній виставі, просто зникла, не дочекавшись фіналу.
— А діти? — запитала Вікторія, аби просто не мовчати.
— Хлопці в нього хороші. Обоє школу закінчили. Зараз із дідом живуть, Андрієвим батьком. Люська навіть на похорон не відразу приїхала, казала, що її з роботи не відпускають. Тепер знову там, у Польщі. Кажуть, знайшла собі когось.
Дітям іноді дзвонить, але вони не дуже хочуть з нею говорити.
— Я хочу поїхати до нього. На цвинтар.
— То я зараз Ігоря покличу, він нас закине на машині. Заодно квітів візьмемо. У мене якраз тюльпани розцвіли, великі такі.
Через пів години вони вже їхали в старій «Ладі» Ігоря. В салоні пахло пилом і бензином. Вікторія сиділа на задньому сидінні, притиснувши до себе букет, який Оксана зрізала просто з грядки. Вона дивилася у вікно на знайомі пагорби й відчувала роздратування. На себе, на Люську, на цей заіржавілий побут, який поглинув людину, яку вона колись любила.
На цвинтарі було тихо. Сонце вже починало сідати, кидаючи довгі тіні на залізні хрести. Вони знайшли могилу швидко.
Свіжий пам’ятник, навколо чисто, вирвана трава. З овальної фотографії на Вікторію дивився Андрій. Він виглядав старшим, ніж вона його пам’ятала, але погляд залишився тим самим — трохи винним і лагідним.
— Ми біля машини посидимо, — тихо сказав Ігор, кивнувши дружині. Вони відійшли, залишивши Вікторію саму.
Вона поклала квіти на землю. Хотілося щось сказати, але слова здавалися дурними.
— Ось так, Андрію, — прошепотіла вона. — А я думала, ми ще поговоримо. Я доньок маю, знаєш? Хотіла сина, твоїм іменем назвати, але не вийшло. Чоловік у мене хороший, не такий, як ти, — твердіший, приземленіший. У нас квартира велика, дві машини. Я все маю. А ти чого ж так? Чого не поїхав звідси?
Вона торкнулася пальцями холодного каменю. Їй стало холодно. Вся її заможність, її дорогі речі й успішна кар’єра тут, посеред сільського цвинтаря, здалися абсолютно неважливою. Вона раптом зрозуміла, що всі ці роки вона не просто жила, вона доводила щось йому. А тепер адресат зник.
Вночі почалася злива. Вікторія не могла заснути в тітчиній хаті. Старі вікна дрижали від вітру, вода барабанила по даху так сильно, що здавалося, ніби хтось кидає каміння в стіни. Вона лежала під важкою ковдрою і слухала, як гуде стихія.
У цьому шумі їй чувся той самий скрип колодязного журавля.
Вранці тітка повернулася з двору, витираючи обличчя хусткою.
— Ну і нічка була, — сказала вона, ставлячи відро з молоком на лаву. — У сусіда паркан повалило, а в кінці вулиці, біля колодязя, дерево не витримало. Зламався наш журавель, Віко. Лежить тепер у багнюці, переламаний навпіл.
— Він просто вирішив, що пора летіти, — відповіла Вікторія, не піднімаючи очей від чашки з чаєм.
— Що ти верзеш? Куди летіти? То ж дерево старе, трухляве вже було. Давно треба було його закрити, щоб ніхто не впав.
— Я знаю, тьотю. Просто так подумалося.
Вікторія допила чай, встала і почала збирати свої речі в дорогу. Їй більше не було чого тут робити. Вона закрила валізу, востаннє подивилася в дзеркало і вийшла до машини. Дорога попереду була мокрою від дощу, і вона знала, що більше ніколи не зупиниться біля того місця, де колись стояв дерев’яний птах на одній нозі. Він відлетів у вирій, як і її юнацьке кохання.
