Микола ніколи не мав спокою, бо п’ятеро дітей треба було на ноги ставити, а на фабриці тоді не дуже й платили. Добре, що мав золоті руки та вмів будувати. То його й кликали аби чи хату вимурував чи гараж. Микола ніколи не відмовлявся, бо знав, що так його діти будуть забезпечені усім.
І так він звик все життя віддавати дітям, що потім так само віддавав все онукам. Ніколи онуки від діда не йшли без гостинця. То вже бабуся могла сказати. що пенсії нема, але от дід завжди вкладав в маленьку долоню купюру.
За це діда любили, і за те, що до кожного мав добре слово і час. А це найголовніше.
Але час плив, діти між собою то сварилися, то мирилися, бо всі хотіли й далі на батькових грошах жити і змагалися, кому більше треба грошей, а кому й хати, щоб продати і мати гроші.
Але наймолодша Світлана, яка батька й доглядала, була категорична:
– Я батьківську хату продавати не дам. Тато її сам будував для нас, щоб у кожного була своя кімната і аби ми всі в гості приїжджали.
Коли не стало матері, то батько теж аж зів’яв, дитячі перемовки не давали йому спокою і одного разу забрала чоловіка швидка. Лікарі сказали, що є шанс на одужання, але потрібні значні кошти. І от діти зібралися аби виправдатися, чому вони не можуть грошей дати.
– Ми на весілля доньки витратилися.
– Я дітей сама тягну і зарплата маленька.
– Я не маю.
– Я напозичався і тепер віддаю.
– Я купив машину і не маю ні копійки.
А далі, як годиться, чого це він чи вона мають давати, коли он той чи та просто зобов’язані дати, бо батько все життя саме їй(йому) найбільше помагав.
І поки старші так перечилися та шукали крайнього, то онуки між собою зробили іншу зустріч, їх було дев’ятеро і домовилися, що кожен вкладе рівну частку в порятунок діда. Так і зробили. Роль керівника взяв найстарший двадцяти однорічний Назар, він і дідуся провідував, і про все домовився, тому через кілька тижнів здивовані батьки зрозуміли, що батько ще не один рік топтатиме ряст і все завдяки їхнім дітям.
Їм було трохи ніяково від того, як дідусь обіймав своїх рятівників, дякував їм за порятунок.
– Дідусю, ти нам нічого не винен. Ми просто віддали тобі те, що ти нам давав протягом багатьох років. Це ми перед тобою в боргу.
– Любі мої, з такими онуками і дітьми я вже маю ласку у Бога! Я вже зробив добре діло.
Діти червоніли, адже це вони мали подати приклад для своїх дітей. Тому вирішили натомість більше не сперечатися, хто кому та що винен. Головне, щоб батько був у них та чекав, виглядаючи в вікно їхньої великої хати і хай так буде ще довгі роки.
