Так, я знала, що чоловік мене любить і ніколи ні на кого й не гляне. Але що мені було того знання, коли життя ми жили від зарплати до зарплати? А мені хотілося аби на мене не лише чоловік закоханими очима дивився, але аби й на роботі на мене дивилися і казали – о, як ти гарно виглядаєш! І немає значення таке чути від чоловіка чи жінки, від старого чи малого, головне чути. І я вам скажу, почути від жінки комплімент такий, то ще краще як від чоловіка, бо вона каже щиро, коли таке визнає.
А я не мала ні як одягтися модно, ні щось собі купити, бо все на їду і дітей йшло. Мала я три кофтини і отак комбінувала їх зі спідницями та штанями, там шалик, там безрукавка і кожен раз новий образ…
Коли мені вже було сорок п’ять років, то я зрозуміла, що так далі жити не хочу і мені вже кохання мого чоловіка було десь, я зібралася на заробітки, наче для того аби заробити дітям на навчання, бо якраз вони вчилися і треба було вже серйозних грошей, але насправді, я просто втікала від тієї трясовини сімейної.
За кордоном все було й не так і так, але працювати я звикла, корона мені з голови не падала, коли я доглядала за старенькими, а там я закрутила роман з сином жінки, яку доглядала і вже не хотіла вертатися.
Чоловіка поставила перед фактом, що з мене досить, але дітям я допомагати буду.
Отак мої діти і вивчилися, і оженилися на моїх грошах і житло так само купили, але все за татком своїм любим жаліли, який заробляв за місяць стільки, скільки я за два дні! Що він міг їм дати? Але ж таткали!
Я їх фінансово підпираю, а вони мені докоряють, що я татка лишила. ніякого розуміння. Але далі вже я й не дуже хочу робити, хіба щось легеньке, а мій сеньйор почав заглядати на інших, тим більше, що українок стало купа.
Залишилася я з нічим. Ні. були у мене ще кавалери, й українці також, але щось все було не так, як я хотіла, а тут діти почали мені казати, що тато всі п’ятнадцять років на мене чекав, то щоб я йому такий сюрприз влаштувала і вернулася до нього.
Я подумала, що нічого не втрачаю, не дуже й хотіла вертатися, бо ті телячі очі я вже давно забула. І ось діти запросили нас усіх в ресторан і там його на чільне місце і я поруч – всім радість.
Микола був попереджений, що всі зберуться, тому не знав лише про те, що буду я, то був мій йому подарунок.
І ось він зайшов в приміщення. Всі встали гості і давай аплодувати і я теж, його на чільне місце і тут я з усмішкою, а він мені каже:
– Посунься, бо тут Надія сяде…
І я бачу ту Надію, яка має сісти… ну таке, аби не описувати в темних тонах ту «красуню». І я їй маю поступитися? Та я виглядаю, як сороківка, а вона на всі шістдесят і ще й з хвостиком. Я образилася на дітей і пішла геть і ви собі уявляєте – ніхто не побіг за мною! Мої гроші брали радо, а піти і матір спитати, чи ти у нас погостюєш – нема кому! Як я жила в мами, так і вернулася до неї! І отака мені вдячність від дітей? Та взагалі не треба було їм допомагати, раз я для них погана, а та, бачте, тата оживила і він покохав… Тьху!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
