І знаєте, як невістка це все перекрутила? «Все життя недочуває, як треба вчути, то гакає, а тут навіть шепіт почула». Я цього вже терпіти не стала і мені такого не треба, я жінка в літах і маю мати повагу, а не отак за моїми плечима таке задумувати.
Все почалося занадто добре аби бути правдою. Мені сімдесят дев’ять років і я живу в двокімнатній хрущовці все життя практично, як в шістнадцять років вийшла заміж, так і живу на одному місці і все моє тут життя, хоч і небагате, але все моє, рідне. Всі мої спогади, мої речі, дитячі ще іграшки. Меблі і техніка навіть ще з тих часів і все у мене в дуже гарному стані, ні тобі подряпинки, ні обписаного. Мої діти не знали, що таке гратися в кімнаті чи м’ячем чи ще чимось, що скакати і ламати. Так само мої онуки в мене виросли. То вони ще тими забавками бавилися, що й їхні батьки, бо у мене все в чистоті та на своєму місці.
Дуже люблю сої парчеві накидки на крісла, особливо влітку така прохолода, коли на них сідаєш і як вони злотом переливаються – чудо просто.
Знаєте, є люди, які нарікають на все, а я за все дякую Богу, бо вмію все розкласти так, щоб мені вистачало і ще й відкладаю, а у мене пенсія геть не п’ять тисяч. Для мене завжди на першому місці оплата комунальних, далі на продукти і все, бо одяг у мене є, взуття також у мене он напластоване стоїть, я завжди акуратна і охайна жінка.
Так от, хоче мені самій дуже добре живеться, але розумію, що ще кілька років і вже треба буде кланятися дітям, щоб помогли.
Тому, коли онук прийшов з дівчиною і сказав, що буде зі мною жити, то я навіть втішилася. Ось, все буде під боком. Я ще й правнуків поняньчу.
Але та дівчина обійшла квартиру і давай шепотіти Дмитрикові, що вона тут не хоче жити, бо тут все старе.
– Тут все треба викинути і нормальний ремонт зробити. Я не хочу в ванній в тазику митися! У неї навіть нема гарячої води. І меблі ці старі аж пахнуть сирістю, а ти подивися на ці крісла, та тут кожної пружинки чути, шпалери, ці двері пофарбовані емаль кою. Та у мене в селі в бабусі так. Тут все треба змінити!
– Добре, зроблю, не переживай, бабусі не довго залишилося, я візьму позику і зроблю ремонт.
А я ж усе чую. Не знаю, що там Дмитро їй сказав за мій слух, я все прекрасно чую, як мені треба.
Я тоді до нього:
– Дмитрику, а на які ти гроші будеш робити ремонт?
– Позичу, ба, не переживайте.
– Ага, то ти на зичиному будеш життя починати? А звідки віддавати? Хіба матір твоя не казала, яка у тебе зарплата?
– Ба, тепер всі так живуть, потім ще раз позичать і віддають.
– То ти хочеш все моє викинути аби зичити і перепозичати?
– Так.
Ні, як це розуміти? Я все життя збираю, я складаю, я планую, що невістка чи й вони тим скористаються, а вони – викинути? Та у мене такі білосніжні вафельні рушнички стоять ще в упаковці, мої кришталі, мої горнятка з оранжевими квітами – все викинути?
– Йдіть, я з вами не буду жити, – відказала я їм.
А вони до невістки, а та мені й каже, що то була розмова не для моїх вух і що все одно, як мене не стане, то вона те все роздасть, бо їй нічого не треба і зараз тим ніхто не користується.
І що тепер? Кому я це все маю передати? Хто мою працю пошанує та примножить, та все таке добротне, вічне, а вони викинути та роздати чужим людям?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
